МІСЦЕ ТА РОЛЬ ДЕРЖАВНИХ ОРГАНІВ У МЕХАНІЗМІ ЗАХИСТУ ІНФОРМАЦІЙНИХ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА В УКРАЇНІ

 

 

Собків Ярослав Мар’янович,

здобувач Національного університету

біоресурсів і природокористування України

 

Анотація

В статті автор здійснив фрагментарне дослідження місця та ролі державних органів у механізмі захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина. Було акцентовано увагу на тому, що захист прав людини і громадянина не є їх основними повноваженнями. Також зазначено положення про те, що в узгодженості дій всіх органів буде досягнута максимальна ефективність механізму захисті прав і свобод. Автор також зауважив, що удосконалення процедур захисту прав і свобод індивіда є важливим завданням Української держави.

Ключові слова: державні органи, органи державної влади, інформаційні права, інформаційні свободи, законодавча влада, виконавча влада, судова влада.

 

Аннотация

В статье автор осуществил фрагментарное исследование места и роли государственных органов в механизме защиты информационных прав и свобод человека и гражданина. Было акцентировано внимание на том, что защита прав человека и гражданина не являются их основными полномочиями. Также указано положение о том, что в согласованности действий всех органов будет достигнута максимальная эффективность механизма защиты прав и свобод. Автор также отметил, что совершенствование процедур защиты прав и свобод индивида является важной задачей Украинского государства.

Ключевые слова: государственные органы, органы государственной власти, информационные права, информационные свободы, законодательная власть, исполнительная власть, судебная власть.

 

Summary

It was noted, that there are many bodies whose authorities are aimed at protection of human rights and freedoms in general and information, as an example, in the state.

It was marked, that improvement of the procedures of the human rights and freedoms protection is very vital task for Ukrainian state.

Abstractness, uncertainty, inconsistency and sometimes complete absence of the legal norms which would regulate citizens’ protection were identified as one of the main problems in the legal sphere which must be solved.

The main state organs such as legislative power, judicial power, executive power, the President of Ukraine, bodies of the local self-government and controlling and supervisory organs were characterized.

The attention was paid to the provision that all the above mentioned bodies play very important role in the mechanism of protection of information human rights and freedoms of e person and a citizen. It is reflected in adoption of the legislative acts in information sphere, ensuring of their implementation and control over their fulfillment, carrying out of the representation of rights and freedoms of a person and a citizen at both national and international levels and by other means.

It was also stated, that the harmony of the actions of all bodies of the state power would led to the maximal effectiveness of the mechanism of rights and freedoms protection.

Key words: state bodies, bodies of the state power, information rights, information freedoms, legislative power, judicial power, executive power.  

 

Теперішній стан демократичних перетворень в Україні зумовлює необхідність пошуку оптимальних варіантів поєднання інтересів людини і держави. Сучасна спрямованість демократичних перетворень в Україні на подальшу децентралізацію влади на рівні територіальних одиниць вимагає визнання і законодавчого закріплення пріоритетним принципом діяльності системи органів місцевого самоврядування принципу всебічного забезпечення прав, свобод і законних інтересів особи. Реальний захист прав людини належить до найгостріших проблем української дійсності. Інформаційні права не є винятком. А саме визначення місця та ролі державних органів у механізмі захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина в Україні і зумовлює актуальність даної теми.

Останнім часом питання інформаційних відносин та інформаційних прав людини і громадянина, зокрема, стало доволі популярним предметом розгляду науковців, але й донині воно не стало парадигмальним. У цьому ракурсі слід відмітити наукові праці В. Ліпкана [1-4], І.Арістової [5], Б. Кормича [6], Р.А. Калюжного, B.C. Цимбалюка [7], та інших. В існуючих наукових працях вказані питання розглядались фрагментарно без комплексного підходу, що у свою чергу обумовлює необхідність наукового аналізу цього питання.

Мета статті полягає у визначенні місця та ролі державних органів у механізмі захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина в Україні.

Виходячи з розуміння загальної проблеми даної наукової роботи, автором поставлені такі завдання: проаналізувати систему державних органів, що реалізують державну інформаційну політику, охарактеризувати їх повноваження в сфері захисту інформаційних прав людини і громадянина та визначити їх роль у механізмі захисту прав і свобод людини і громадянина.

Виклад основного матеріалу.

Відповідно до Конституції України, носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ.

Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування [9, Ст. 5]. Легітимність влади, таким чином, виходить від народу, який через вибори виявляє свою волю владним структурам і контролює їх.

Беручи до уваги дану конституційну норму, зазначимо, що між фізичною особою та самою державою існує відповідний зв’язок (громадянство), який і породжує наявність взаємних прав та обов’язків, а також гарантує їх реалізацію.

Оскільки державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову та відповідними повноваженнями даних органів в тій чи іншій сфері, то окремо визначимо місце та роль державних органів у механізмі захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина в Україні.

До системи державних органів України належать: орган законодавчої влади – Верховна Рада України; органи виконавчої влади; органи судової влади; глава держави – Президент України; органи місцевого самоврядування та контрольнонаглядові органи.

Перш за все, слід визначитися які ж саме органи здійснюють захист прав і свобод людини і громадянина, інформаційних, зокрема, яким чином чи за допомогою яких механізмів.

Отже, спочатку здійснимо аналіз повноважень органів законодавчої влади. Загальні положення про органи державної влади викладені в теорії держави в права. Законодавча влада – це галузь (гілка) державної влади, делегована народом своїм представникам у парламенті, що надає їм виключне право приймати закони. Відповідно до цього, парламент – єдиний представницький орган народу і єдиний законодавчий орган, який цілком або частково створює інші вищі органи держави, визначає основи внутрішньої і зовнішньої політики держави і бере участь у її здійсненні, контролює діяльність інших вищих органів і посадових осіб [10, C. 158]. В Україні парламент – Верховна Рада.

Виходячи із вищезазначеного положення, резюмуємо наступне, по-перше, громадяни самостійно приймають участь у формуванні даного органу, та «делегують» йому представництво своїх прав, свобод та інтересів як на національному рівні, так і на міжнародній арені, тобто відбувається реалізація представницької функції ВРУ через обов’язок репрезентувати інтереси народу, його різні шари за допомогою депутатського корпусу.

По-друге, даний орган наділений виключними повноваженнями у сфері прийняття законів та інших підзаконних нормативно-правових актів як із питань загальних, так і спеціальних, інформаційна сфера, як приклад. Щодо інформаційних прав і свобод людини і громадянина, то, як приклад це Закони України «Про інформацію», «Про доступ до публічної інформації», «Про звернення громадян», «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки» та ін. Дані та інші законодавчі акти врегульовують різноманітні сторони розвитку інформаційного суспільства в цілому, але, як негативний момент, загальна кількість нормативно-правових актів в інформаційній сфері становить більш ніж 4000 [5, C. 4], тобто досить значний масив. Дані документи в деяких випадках вступають у колізії між собою, або ж в них формуються різні визначення одного і того ж терміну. Як аргумент зазначимо, що на законодавчому рівні визначення поняття «інформація» знайшло своє відображення в низці нормативно-правових актів. Зокрема, в Законі України «Про інформацію» [11] закріплено визначення інформації, але з даного визначення цілком вилучена інформація, яка може мати нематеріальний характер, тобто збережена певною особою та розповсюджена нею під час, наприклад, розмови. Ще одне офіційне визначення інформації вміщено в ст. 1 Закону України «Про телекомунікації» [12]. У даному законі повністю відсутнє визначення поняття відомостей, а це, у свою чергу, призводить до сплутування понять. І це лише одна із великої кількості прогалин або колізій в законодавстві, які необхідно вирішити. Як зазначають представники наукової школи В. А. Ліпкана, вирішити дану проблему слід шляхом прийняття Інформаційного кодексу України [1-5].

Також зазначимо, що процес реалізації та захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина в Україні дещо ускладнюється в силу недостатнього досвіду й системних наукових досліджень. Розроблення та запровадження ефективних заходів, які б, у свою чергу, сприяли реалізації даних прав, є не лише особливо актуальним, але й складним.

Особливість правового статусу вищезазначеного органу полягає і в тому, що він здійснює свою діяльність самостійно, незалежно від будь-яких інших органів державної влади.

До законодавчих повноважень Верховної Ради належить внесення змін до Конституції України, але вони не можуть стосуватися скасування чи обмеження прав і свобод людини та громадянина.

Окремо зупинимося на фрагментарному аналізі деяких структурних одиниць ВРУ. Парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина (інформаційні не є винятком – авт.) та захист прав кожного на території України і в межах її юрисдикції на постійній основі здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини [13]. І як зазначає В. Лутковська: «Наше завдання – зробити Україну правовою державою, в якій права і свободи людини дотримуються безумовно» [14]. Право на доступ до публічної інформації, як одне зі спектру інформаційних прав, особливо потребує ефективного механізму контролю за його забезпеченням, яким є Уповноважений з прав людини.

Кожного року Уповноважений представляє Верховній Раді України щорічну доповідь про стан додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні органами державної влади, органами місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форми власності та їх посадовими і службовими особами, які порушували своїми діями (бездіяльністю) права і свободи людини і громадянина, та про виявлені недоліки в законодавстві щодо захисту прав і свобод людини і громадянина. Парламент враховує висновки та рекомендації омбудсмена у своїй подальшій діяльності, у тому числі під час прийняття законів, внесення до них змін та доповнень.

Також варто зазначити про Комітет Верховної ради України з питань прав людини, національних меншин та міжнаціональних відносин, основними предметами відання якого є: додержання прав і свобод людини і громадянина; діяльність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; регулювання збирання і використання персональних даних про особу (право на доступ до інформації – авт.); співробітництво з Радою Європи, Організацією з безпеки і співробітництва в Європі у сфері додержання (захисту) прав людини; з Комісією ООН з прав людини відповідно до статутних завдань зазначених організацій, що збігаються з компетенцією Комітету; з національними установами країн-членів СНД з питань захисту прав людини; забезпечення зв’язків з українцями за кордоном [15].

Інші Комітети Верховної Ради України тією чи іншою мірою також сприяють функціонуванню механізму захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина в Україні.

Також наголосимо на тому, що, окрім вищезазначеної Конституції, 2007 року Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки».

У даному нормативно-правовому акті закріплено, що одним із головних пріоритетів України є прагнення побудувати орієнтоване на інтереси людей, відкрите для всіх і спрямоване на розвиток інформаційне суспільство, в якому кожен міг би створювати і накопичувати інформацію та знання, мати до них вільний доступ, користуватися і обмінюватися ними, щоб надати можливість кожній людині повною мірою реалізувати свій потенціал, сприяючи суспільному і особистому розвиткові та підвищуючи якість життя. З метою підвищення ефективності розвитку інформаційного суспільства необхідно створити цілісну систему законодавства, гармонізовану з нормами міжнародного права з питань розвитку інформаційного суспільства, зокрема здійснити кодифікацію інформаційного законодавства [16].

Із цією метою перед Україною постало якісно нове завдання щодо створення системи інформаційного законодавства, яка відповідає міжнародним стандартам, закріплюючи основні права і свободи людини і громадянина в інформаційній сфері.

Одночасно не достатньо сформувалося сприятливе інформаційне середовище для реалізації інформаційних прав в Україні. Основні проблеми пов’язані з низьким рівнем інформаційної грамотності, зокрема, стосовно своїх прав, неправомірним віднесенням органами державної влади інформації до такої, що є з обмеженим доступом, а саме, незаконне накладення грифу таємності, недостовірність інформації, яку отримують споживачі в процесі забезпечення «інформаційного інтересу». Особливо гостро дана проблема отримала свій прояв під час Євромайдану 2013, подій в АР Крим та на Сході України, коли населенню транслювали декілька разів поспіль одні й ті ж фрагменти бойових дій, коментуючи це постійним протистоянням та періодичною ескалацією конфлікту [3, С. 178].

Наступною гілкою є виконавча, тобто галузь державної влади, що володіє правом безпосередньо управляти країною, виконувати закони та інші нормативні акти, ухвалені законодавчою владою [10, C. 158]. В Україні вищим органом виконавчої влади є Кабінет Міністрів України, який очолює прем’єр-міністр. Систему виконавчої влади в Україні, крім Кабінету Міністрів, становлять центральні органи виконавчої влади – міністерства, державні комітети, інші відомства, місцеві (обласні і районні) державні адміністрації.

Виконавча влада здійснюється головним чином через державне управління і ґрунтується на ієрархічних відносинах, підпорядкованості. Виконавча влада, будучи відповідальною перед законодавчою владою, підзвітною і підконтрольною їй, не вичерпується одним тільки «виконанням законів» (виконавською діяльністю). Вона також покликана відпрацьовувати шляхи і способи реалізації законів та інших законодавчих актів, займатися поточним управлінням, видавати з усіх питань своєї компетенції нормативно-правові акти (постанови та ін.), що мають підзаконний характер. Таке підзаконне регулювання суспільних відносин є розпорядчою діяльністю уряду.

За характером своїх повноважень органи виконавчої влади поділяються на органи загальної компетенції, відають всіма або багатьма галузями виконавчої діяльності (Кабінет Міністрів України, наприклад), і органи спеціальної компетенції (міністерства, інші органи державної виконавчої влади).

До повноважень Кабінету Міністрів, з-поміж інших, належить, забезпечення прав і свобод людини та громадянина.

Щодо міністерств, то окрему увагу варто приділити новому Міністерству інформаційної політики України, яке було створене 2 грудня 2014 року відповідно до Постанови Верховної Ради України «Про формування складу Кабінету Міністрів України» [17]. 14 січня 2015 року Кабінет Міністрів України ухвалив постанову «Питання діяльності Міністерства інформаційної політики України», відповідно до якої створено Міністерство інформаційної політики України та затверджено відповідне Положення. Згідно з Положенням, Міністерство інформаційної політики є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади у сфері забезпечення інформаційного суверенітету України, зокрема, з питань поширення суспільно важливої інформації в Україні та за її межами, а також забезпечення функціонування державних інформаційних ресурсів [18].

Основні проблеми в регулюванні в Україні правовідносин в інформаційній сфері, про що наголошувалося вище, пов`язані з невизначеністю, або великою розбіжністю в розумінні та практичному застосуванні основних системоутворюючих категорій інформаційного права, серед яких і є «інформаційний суверенітет України». Без визначення на рівні актів законодавства цих правових норм неможливе врегулювання інформаційних відносин і подальше системне вдосконалення інформаційного законодавства України.

Потребує визначення поняття інформаційний суверенітет України і його правовий режим, оскільки у чинному законодавстві та законопроектах, що знаходяться на розгляді у Верховній Раді України, містяться правові норми, які різняться як за змістом, так і напрямами діяльності.

Так, у ст. 1 Закону України «Про національну програму інформатизації» [19] йдеться, що «інформаційний суверенітет держави – здатність держави контролювати й регулювати потоки інформації з-поза меж держави з метою додержання законів України, прав і свобод громадян, гарантування національної безпеки». Таке визначення поняття «інформаційного суверенітету» суперечить нормам ст. 53 Закону України «Про інформацію» [11] та ст. 23 Закону України «Про науково-технічну інформацію» [20], якими встановлено, що основою інформаційного суверенітету є національні інформаційні ресурси.

Продовжуючи аналіз виконавчої влади, зазначимо, що ключовими завданнями перед Міністерством є: протидія інформаційній агресії з боку Росії (інформаційній війні – авт.); розробка стратегії інформаційної політики держави та  концепції інформаційної безпеки України; координація органів влади в питаннях комунікації та поширення інформації [21], тобто, в загальному вигляді, забезпечення дієвості механізму захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина.  Також важливо зазначити, що всі напрямки діяльності Міністерства повинні бути спрямованими на захист прав людини, оскільки вона, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю [9, Ст. 3].

З метою забезпечення конституційного права громадян на доступ до правової інформації та створення належних умов користування чинними актами законодавства, на Міністерство юстиції України покладено функції офіційного видавця збірників актів законодавства України, а також їх оновлення.

Закон України «Про місцеві державні адміністрації» [22], передбачає, що вони забезпечують додержання прав і свобод громадян, розглядають звернення громадян, яке і є однією із можливостей реалізації права на доступ до інформації.

Громадяни звертаються до місцевих державних адміністрацій у вирішенні питань, що належать до сфери повноважень місцевих державних адміністрацій.

Серед інших органів виконавчої влади також зазначимо державні комітети, центральні – ор­гани виконавчої влади зі спеціальним статусом; місцеві (обласні, районні, міст Києва і Севастополя державні адміністрації, голови місцевих державних адміністрацій, відді­ли і управління обласних і районних державних адміністрацій, адміністрація державних підприємств, установ), які також задіяні до захисту прав людини і громадянина.

Одним із основоположних принципів демократичного суспільства, безза­перечною цінністю людського буття є справедливість, її забезпеченню й дотриманню у демократичних державах має слугувати судова влада – специфічна гілка державної влади, що чинить правосуддя уповноваженими на те державними органами (судами) шляхом спра­ведливого розв’язання правових конфліктів між громадянами, між громадя­нами та органами влади й організаціями. Захист громадянських прав і сво­бод – визначальна характеристика судочинства у правовому суспільстві.

Правосуддя забезпечує дотримання прав і свобод громадян та захист їх у випадку порушення, є гарантом законності й поряд­ку у суспільстві. Значення судових органів у сучасних державах полягає ще й у тому, що вони виступають своєрідним регулятором стосунків у суспільстві, яке скла­дається з різних конфліктуючих груп та індивідів.

Ст. 55 Конституції України проголошує: «Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рі­шень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого са­моврядування, посадових і службових осіб» [9, Ст. 55].

Право людини і громадянина на судовий захист відноситься до громадянських прав, причому, містить в собі юридичну гарантію від свавілля як з боку окремих осіб, так і держави водночас. Також зазначеною статтею кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. До таких дій чи бездіяльності можемо віднести незадоволення інформаційного запиту або незаконне віднесення публічної інформації до інформації з обмеженим доступом.

До органів судової влади належать Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції.

Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Це означає, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами.

Також слід зазначити, що формами звернення до Конституційного Суду України є конституційне подання та конституційне звернення. Суб’єктами права на конституційне звернення з питань офіційного тлумачення Конституції та законів України є громадяни України, іноземці, особи без громадянства та юридичні особи (статті 13, 38, 40, 43 Закону України «Про Конституційний Суд України» [23]). Тлумачення Конституції має важливе значення для визначення інформаційних прав та шляхів їх подальшої реалізації.

Особливе місце у системі механізму захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина в Україні посідає Президент України. Він зобов’язаний сприяти формуванню відповідних механізмів контролю та забезпечення реалізації прав і свобод людини і громадянина, а обстоюючи їх, створювати умови нетерпимого ставлення до будь-яких випадків порушення таких прав і свобод. Для виконання зазначених обов’язків Президент наділений правом вето щодо прийнятих Верховною Радою законів із наступним поверненням на повторний розгляд; повноваженнями щодо скасування актів Кабінету міністрів України, рішень голів місцевих державних адміністрацій та актів Ради міністрів Автономної Республіки Крим; правом звертатися з клопотанням до Конституційного Суду України з питань конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Значну роль щодо захисту прав людини відіграє прокуратура. Вона належить до тих державних інституцій, для яких захист прав людини є визначальним завданням.

Прокуратура України – це система органів, яку складають Генеральний прокурор України та підпорядковані йому прокурори Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, міські, районні, інші, прирівняні до них, а також військові прокурори.

З чотирьох функцій, виконання яких покладене на прокуратуру Конституцією України, три безпосередньо пов’язані із захистом прав і свобод людини і громадянина.

Зокрема, прокуратура у визначених законом випадках представляє в суді інтереси громадянина (мова йде про розгляд у суді цивільних справ – спорів про майно, спадок, авторські права тощо). Підставою для такого представництва є неспроможність громадянина через фізичний чи матеріальний стан або з інших поважних причин самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження. Прокуратура здійснює нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство. Прокурор здійснює також інші повноваження, надані йому законодавством [24]. Конституцією України прокуратуру наділено достатнім обсягом повноважень для ефективного захисту прав і свобод громадян у таких виняткових ситуаціях, коли особа стає учасником спору, який вирішується у судовому порядку, або коли вона стала об’єктом зацікавленості правоохоронних органів, які займаються розслідуванням злочинів та виконанням покарань за їх скоєння.

Забезпечення прав і свобод громадян неможливе без такого специфічного демократичного інституту, яким є адвокатура. Адвокат зобов’язаний здійснювати представництво, сприяти захисту прав та законних інтересів громадян і юридичних осіб за їх дорученням в усіх органах, установах, організаціях. Вказана діяльність базується на принципах верховенства права, незалежності, гуманізму, демократизму і конфіденційності [25].

Таким чином, удосконалення процедур захисту прав і свобод індивіда є важливим завданням Української держави. На жаль, деяка абстрактність, невизначеність, неузгодженість, а то й повна відсутність юридичних правил, які б регулювали захист громадян, свідчать про незадовільну правову ситуацію, яка склалася в суспільстві. У відповідності з теорією держави і права органи поділені на законодавчу, виконавчу та судову гілки, а також окремо виділено Президента України, органи місцевого самоврядування та контрольнонаглядові органи. Всі вищезазначені державні органи відіграють важливу роль у механізмі захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина. Це проявляється як в прийнятті законодавчих актів в інформаційній сфері, забезпечення їх реалізації та контроль за їх виконанням, здійснення представництва прав і свобод людини і громадянина як на національному, так і на міжнародному рівнях та іншими способами.

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

  1. Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [монографія] / В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с., Ліпкан В. А. Інформаційна безпека України : [Глосарій] / В. А. Ліпкан, Л. С. Харченко,О. В. Логінов. — К.: Текст, 2004. — 136 с.; Ліпкан В. А. Правові та організаційні засади взаємодії суб’єктів протидії торгівлі людьми [монографія] / В. А. Ліпкан, О. В. Кушнір ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2013. — 376 с.; Ліпкан В. А. Адміністративно-правовий режим інформації з обмеженим доступом в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, В. Ю. Баскаков ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2013. — 344 с.; Дімчогло М. І. Консолідація інформаційного законодавства України : автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидат юридичних наук, спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право» / Марина Іванівна Дімчогло. —  К., 2012. — 18 с.
  2. Капінус (Рудник)  Л. І. Проблеми визначення права на доступ до інформації / Л. І. Капінус // Правові та політичні системи сучасності : матеріали наук.-практ. конференції (Луцьк, 22 квітня, 2012 р.)  — К.: ФОП Ліпкан О.С., 2012. — 96 с.
  3. Рудник Л. І. Право на доступ до інформації : дис… канд. юрид. наук : 12.00.07 / Національний університет біоресурсів і природокористування України / Людмила Іванівна Рудник. — К., 2015. — 247 с.
  4. Перов Д. О. Передумови формування інформаційних відносин / Д. О. Перов // Правові проблеми сучасності : матеріали наук.-практ. конференції (Київ, 15 липня, 2012 р.) — К.: ФОП Ліпкан О.С., 2012. — 76 с.
  5. Череповський К. П. Інкорпорація інформаційного законодавства України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право» / К. П. Череповський. – Запоріжжя, 2013. – 19 с.
  6. Арістова І. В. Державна інформаційна політика та її реалізація в діяльності органів внутрішніх справ України: організаційно-правові засади : … дис. д-ра. юр. наук : 12.00.07 / Арістова Ірина Василівна. — Х., 2002. — 476 с.
  7. Кормич Б. А. Організаційно-правові основи політики інформаційної безпеки України : автореф. дис на здобуття наук. ступеня д-ра юрид. наук : спец. 12.00.07 «Теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право» / Борис Анатолійович Кормич. — Х., 2004. — 31 с.
  8. Цимбалюк В. С. Основи інформаційного права України : [навч. посібн.] / [B. C. Цимбалюк, В. Д. Гавловський, В. В. Гриценко та ін.]; за ред. М. Я. Швеця, Р. А. Калюжного та П. В. Мельни­ка. — К. : Знання, 2004. — 274 с.
  9. Конституція України від 26 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141.
  10. Скакун О. Ф. Теорія права і держави : [підручник] / О. Ф. Скакун. — [2-ге видання]. — К. : Алерта; ЦУЛ, 2011. — 520 с.
  11. Про інформацію : Закон України від 02 жовтня 1992 p. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2657-12
  12. Про телекомунікації : Закон України від 18 листопада 2003 p. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/1280-15
  13. Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини : Закон України від 23 грудня 1997 р.  // Відомості Верховної Ради України. — 1998, — № 20, — Ст. 99
  14. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.ombudsman.gov.ua/
  15. Про комітети Верховної Ради України сьомого скликання : Постанова Верховної Ради України від 25 грудня 2012 р. // Відомості Верховної Ради. — 2013. — № 38. — Ст. 506
  16. Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки : Закон України від 09 січня 2007 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2007. – № 12. – Ст. 102.
  17. Про формування складу Кабінету Міністрів України : Постанова Верховної Ради України 17 лютого 2009 р. // Відомості Верховної Ради.  —2014. — № 52. — Ст. 2062
  18. Офіційний сайт Міністерства інформаційної політики. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://mip.gov.ua/
  19. Про науково-технічну інформацію : Закон України від 13 грудня 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 12. — Ст. 165
  20. Уряд утворив Міністерство інформаційної політики України, 14.01.2015 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.kmu.gov.ua/control/publish/article?art_id=247869763
  21. Про Конституційний Суд України : Закон України від 16 жовтня 1996  р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 49. — Ст. 272
  22. Про прокуратуру : Закон України від 14 жовтня 2014 р.// Відомості Верховної Ради (ВВР), 2015. —№ 2-3. — Ст. 12
  23. Про адвокатуру та адвокатську діяльність : Закон України від 05 липня 2012 р. // Відомості Верховної Ради. —2013. — № 27. — Ст. 282
19.   Про Національну програму інформатизації : Закон від 04 лютого 1998 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1998. — N 27-28. — Ст.181
22.   Про місцеві державні адміністрації : Закон України від Закон від 09 квітня 1999 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1999. — N 20-21. — Ст. 190