Віктор Володимирович Назаров,
доктор юридичних наук, професор,
голова Інституту кримінального правосуддя ГОСЛ
В Україні, як і в будь-якій іншій державі, є широка сфера державної діяльності, де в ім’я інтересів суспільства досить часто доводиться вдаватися до певного обмеження основних прав і свобод особи. Це сфера боротьби із злочинністю, що охоплюється трьома взаємопов’язаними галузями права – кримінально-процесуальним, кримінальним і кримінально-виконавчим. На сьогодні особливо гостро стоїть питання про можливість і допустимість обмеження основних прав осіб у сфері дії кримінально-процесуального права, оскільки в кримінальному провадженні діяльність органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду не може бути повноцінною, якщо вона не має у своєму арсеналі різноманітних засобів упливу на поведінку суб’єктів, які залучаються до даного провадження, можливості обмеження конституційних прав громадян у випадках, передбачених законом.
Проблеми доцільності обмеження конституційних прав і свобод громадян під час кримінального провадження досліджували Петрухін І.Л., Мюллерсон Р.А., Патюлін В.А., Бандурка О.М., Маляренко В.Т., Колодій А.М., Олійник А.Ю., Тертишник В.М., Бущенко А., Соловйов А.Б., Шейфер С.А., Кузьмічов В.С. та інші. Але, незважаючи на це, сучасний стан розслідування кримінальних справ, нові завдання, що висуваються перед органами досудового розслідування змушують нас повертатися до цієї проблеми.
Сама специфіка кримінального процесу полягає в тому, що і відхід від гуманістичних засад, і ліберальне ставлення до злочинності призводять до обмеження прав людини (як обвинуваченого, так і потерпілого), а також інтересів усього суспільства. Як зазначає Тертишник В.М. для забезпечення істини в кримінальному процесі нерідко виникає необхідність обмеження окремої людини в її правах і свободах. При цьому важливо визначитися, що є важливішим – установлення істини чи недоторканність окремих прав [1, с. 18].
Довід про непорушність прав людини, звичайно вагомий, але їх обмеження – неминуча дань боротьбі зі злочинністю. Так, при затриманні і поміщенні особи під варту обмежується особиста свобода громадянина, ще не визнаного судом винним. При відстороненні обвинуваченого від посади обмежується право на працю, зокрема на вибір професії і місця роботи. Накладаючи арешт на майно обвинуваченого, слідчий обмежує права власника. Примусово помістити обвинуваченого до медичного закладу – означає обмежити його індивідуальну свободу. У цілях збирання доказів у кримінальній справі закон допускає можливість обмеження й інших конституційних прав особи: при проведенні обшуків і виїмок (недоторканність житла), накладенні арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв’язку (таємниця листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень, охорона особистого життя), при примусовому огляді тіла людини у зв’язку з оглядом і експертизою, особистим обшуком і отриманням зразків для експертного дослідження (недоторканність особи).
При розкритті злочинів, учинених серійними вбивцями Міхасевічем, Чикатіло, перевірці піддалися десятки тисяч людей, адже без цього винні навряд чи були б установлені. Якщо, наприклад, виходити з підстав затримання, то не можна було затримувати Чикатіло. На місці злочину він не був помічений, ніхто з потерпілих, свідків на нього не вказував, явних слідів злочину на ньому, при ньому, у його житлі не було. Водночас обставини склалися так, що стало очевидно, що він і є той злочинець, якого шукали впродовж багатьох років. За ним установили цілодобове спостереження, але воно не могло продовжуватися нескінченно довго. Про затримання вирішили на достатньо високому рівні, що і було єдино правильним. Більш того, Чикатіло заарештували до пред’явлення обвинувачення. Тільки це і дало можливість отримати його зізнання, а потім і об’єктивні докази [2, с. 135-136, 138].
За таких випадків, на нашу думку, варто керуватися методами зважування цінностей і побудови системи пріоритетів, діючих за принципами крайньої необхідності: приноситься в жертву менша соціальна цінність заради збереження більшої цінності. При цьому береться до уваги, що завдання розкриття злочинів, далеко не завжди мають вирішуватися ціною відмови від гарантій недоторканності особистого життя.
Таким чином, без узяття до уваги індивідуальних особливостей життєвих ситуацій вести мову про обмеження прав і свобод людини, про будь-які конкретні правила поведінки слідчого, про вибір конкретних прийомів та засобів розкриття злочинів є абсолютно абстрактним і, більш того, просто шкідливим. Свого часу відомий юрист Коні А.Ф. зазначав, що які б гарні не були правила діяльності, вони можуть утратити свою силу та значення в «недосвідчених, грубих або несумлінних руках» [3, с. 34].
Басіоні Ш. вірно зазначає, що в інтересах боротьби зі злочинністю, зокрема тероризмом, використовують інформаторів, агентів, прослуховують телефони, заморожують банківські рахунки, але при цьому необхідно все ж таки уникати порушення існуючих прав людини в громадянському суспільстві [4, с. 173].
У 60-х роках ХХ ст. Пекер Х. дійшов висновку, що у світі існують дві моделі пріоритету для правосуддя – захист прав особи та контроль над злочинністю шляхом обмеження прав особи. Перша модель переважала у США у 60-ті роки (суд Уоррена) і знайшла своє відображення в захисних прецедентах Міранди та Ескобедо. На сьогодні Верховний суд США віддає перевагу другій моделі, хоча і не відхиляє першої [4, с. 173]. Ця практика існує й в Україні.
Отже, права та свободи людини і громадянина, навіть ті, що є природними і закріплені в Конституції України, не є безмежними. Обмеження прав і свобод може бути у випадках, передбачених законом і мати тимчасовий, винятковий характер, коли без такого обмеження не можуть бути захищені права і свободи інших людей, інтереси суспільства і держави.
Будь-яке обмеження конституційних прав людини і громадянина має місце лише за наявності офіційного документа, який його обґрунтовує, мати легітимну ціль та необхідним для суспільства. Загальним критерієм для встановлення балансу між конкуруючими інтересами є дотримання принципу пропорційності при впровадженні обмежень. Будь-яке втручання повинно бути вибірковим, а не загальнопошуковим. Щодо цього Кальницький В.В. слушно зазначив, що чим суттєвіші обмеження конституційних прав громадян, тим вище має бути рівень обґрунтованості таких дій [5, с. 9].
Отже, обмеження можуть установлюватися лише згідно із законом. Це означає, що нормативні акти, навіть відомчого рівня, а тим більше не оприлюднені чи таємні, не лише не можуть встановлювати будь-яких обмежень прав і свобод людини, а й регулювати порядок і підстави їх застосування, умови, межі, строки та інші суттєві ознаки цих обмежень.
Згідно з Конституцією України фактичними підставами обмеження прав і свобод людини в кримінальному провадженні є:
нагальна необхідність запобігти злочинові чи його припинити, тобто обмеження права на свободу та особисту недоторканність (ч. 3 ст. 29);
невідкладні випадки, пов’язані з врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, яких підозрюють у вчиненні злочину – обмеження права на недоторканність житла (ч. 2 ст. 30);
запобігання злочинові – обмеження права на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31).
Разом з розвитком суспільства змінювалося й коло суб’єктів кримінального провадження, які мають застосовувати обмеження прав і свобод, а також відносно яких вони можуть бути застосовані. Так, суб’єктами, які наділені повноваженнями обмеження прав є особа, що провадить дізнання, слідчий, прокурор, суддя і суд. Суб’єктами, відносно яких застосовуються обмеження, є, насамперед, підозрювані, обвинувачені, підсудні. До них, за наявності відповідної підстави, може бути застосований будь-який з передбачених в кримінально-процесуальному законі заходів примусу. Застосування окремих заходів кримінально-процесуального примусу (отримання зразків для експертного дослідження, привід тощо) допускається і стосовно потерпілих та свідків.
Отже, на нашу думку, під обмеженням прав громадян слід розуміти дії з боку суб’єктів, які провадять досудове розслідування та здійснюють правосуддя, що передбачають своїми наслідками прогнозоване обмеження тих благ, які покликаний охороняти Основний закон держави.
Більшість науковців схиляються до думки, що конституційні права можуть бути обмежені на законних підставах [6, с. 67]. Проте, не всі вважають за необхідне обмеження прав і свобод людини в кримінальному провадженні. Так, Мюллеррсон Р.А. зазначає, якщо дотримання і забезпечення державних інтересів вимагає обмеження прав і свобод конкретних людей, то така держава – не держава цих людей. Така держава протиставляє себе народу, і шлях до масового порушення прав і свобод людини під гаслом необхідності забезпечення інтересів держави або партії відкритий. Крім того, обмеження прав і свобод особи має місце не в ім’я справжніх інтересів суспільства, а заради абстрактних теорій, за якими стоять інтереси певного класу або групи людей [7, с. 43-44]. Патюлін В.А., маючи на увазі право недоторканності особи, вважає, що абсолютно неприпустимо говорити про те, що воно може бути обмежене правомірними діями працівників міліції, прокуратури і суду [8, с. 15].
На нашу думку, це є помилковими теоріями, оскільки успішна реалізація завдань кримінального судочинства неможлива без обмеження прав та свобод осіб, які протидіють нормальному ходу розслідування. Однак це не означає, що таке обмеження може застосовуватися безмежно та безконтрольно. Воно не є метою кримінального судочинства чи кінцевим етапом вирішення тієї або іншої кримінальної справи – це засіб, без якого за певних обставин неможливо повно, усебічно та об’єктивно провести розслідування та прийняти рішення у справі.
Залежність суспільства від злочинності є також залежністю особи від соціальної необхідності брати участь у кримінальному провадженні та зазнавати викликані цим незручності, нести витрати. Особа змушена брати участь у кримінальному провадженні, оскільки існує злочинність і необхідність з нею боротися.
Водночас зазначимо, що наше державне життя історично було засноване швидше на зневазі до звичайної людини, ніж на пошані до особистості. Отже, право органів розслідування обмежувати права підозрюваного, обвинуваченого потребує всебічного контролю, бо саме тут можна легко перетнути умовну межу, що відділяє законність від свавілля, доцільність від абсурду. Будь-яке обмеження права може перетворитися на його порушення, якщо законодавством детально не регламентуються умови і порядок застосування таких обмежень, не передбачаються механізм контролю і гарантії відновлення обмежених прав.
Як зазначають Колодій А.М., Олійник А.Ю. під час виконання працівниками правоохоронних органів своїх функцій з правомірного обмеження прав людини, вони в процесі своєї діяльності не повинні переходити дозволених меж, повинні діяти згідно з чинним законодавством, використовувати форми і методи забезпечення прав людини, що не суперечать правовим і моральним вимогам [9, с. 296].
Коні А.Ф. висловлювався: «Влада має сама в собі багато привабливого. Вона дає обраному нею свідомість своєї сили, вона виділяє його з середовища безвладних людей, вона створює йому положення, з яким треба рахуватися. Для самолюбності принадна можливість наказувати, вирішувати, виконувати свою волю і, хоч би у вузькій сфері, карати і милувати» [10, с. 171].
На жаль практика засвідчує, що нарівні з необхідністю обмеження конституційних прав досить часто зустрічаються випадки порушення працівниками органів розслідування прав осіб, які мають та обстоюють власні інтереси у кримінальному провадженні. Так, лише МВС України щотижня отримує близько 40 повідомлень про порушення законності особовим складом.
В сучасних умовах глобалізації суспільства, відмічає О. Тодика, в Україні порушення прав і свобод людини і громадянина не вважається рідкістю, особливо з боку держави, її органів і посадових осіб, що справедливо викликає соціальну напругу в суспільстві та нерідко сприяє виникненню політичних і соціальних конфліктів [11, с. 75]. Олійник А.Ю. зазначає, що порушення свобод людини мають місце при: а) здійсненні дізнання, досудового слідства; б) проведенні оперативно-розшукової діяльності органами і підрозділами, що уповноважені її здійснювати; в) здійсненні-контрольно-наглядової діяльності; г) виконанні судових рішень [12, с. 328].
На нашу думку, порушення конституційних прав людини у кримінальному провадженні – це дії та рішення службових осіб, що застосовують процесуально-примусові заходи, не обумовлені фактичними обставинами справи і не підтверджені належним чином сукупністю доказів у справі, а також пов’язані із незаконними методами ведення дізнання та досудового слідства.
Чинне законодавство України, що регламентує оперативну, службову та інші види діяльності правоохоронних органів, містить обов’язкові вимоги до їх працівників дотримуватись прав людини та законності при затриманні підозрілої особи, проведенні дізнання, слідчих дій, утриманні її в ізоляторі тимчасового тримання чи слідчому ізоляторі. Так, наприклад, жоден із законодавчих документів України та відомчих нормативних актів МВС не дозволяє працівникам міліції порушувати права людини, принижувати її гідність, застосовувати різні види тортур.
Наразі аналіз практики поводження правоохоронних органів із затриманими особами свідчить про постійні порушення вимог Конституції України та законів у частині неухильного дотримання законності та прав людини. Особливо це стосується працівників кримінальної міліції, органів дізнання та досудового слідства. Усе це призводить до того, що найбільше порушень прав людини допускається правоохоронними органами під час затримання підозрюваної особи, утримання її в камерах при відділах (управліннях) міліції та в ізоляторах тимчасового утримання.
В доповідях правозахисних організацій щодо дотримання прав людини в Україні за 2007 рік зазначається, що держава повільно знову сповзає в прірву порушень прав і свобод людини [13].
Україна, після Російської Федерації та Турції, посідає третє місце за кількістю скарг до Європейського суду з прав людини через порушення конвенції з прав людини [14]. Кількість громадян, конституційні права яких порушено, залишається надто високою, насамперед у Київській, Донецькій, Одеській, Полтавській, Харківській областях [15]. Сотні звернень затриманих, обвинувачених, підсудних та засуджених громадян до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, до судових органів, міжнародних та національних правозахисних організацій, Європейського суду з прав людини засвідчують, що працівники правоохоронних органів досить часто порушують їх права, застосовують різного роду фізичні та психологічні тортури, насильницькі дії, які принижують гідність людини [16, с. 2]. За інформацією МВС України лише за 6 місяців 2008 року за ст. 127 КК України порушено 32 кримінальні справи щодо працівників міліції за обвинуваченням у катуванні [17].
За повідомленням Уповноваженого з прав людини 30 % ув’язнених є жертвами катувань [18, с. 147]. Здебільшого від знущань і тортур потерпають ті, чия провина, власне, є ще не доведеною у судовому порядку, отже, за словами Н. Карпачової, для багатьох визнання провини (можливо, що й чужої) є «рятівним квитком» у зону, яка після КПУ і СІЗО здається цим людям просто санаторієм [19]. Тобто, проблема насильства та катувань стосовно підозрюваних, обвинувачених лишається найбільш гострою. Сумнозвісні методи катувань із використанням пластикових пакетів, протигазів, електрошоку, побиття протягом тривалого часу, зв’язування затриманих «ластівкою» та підвішування їх за кінцівки є широко розповсюдженими у міліцейській практиці.
У більшості випадків довести факти побиття, знущань, особливо психологічних (коли, наприклад, погрожують репресіями стосовно близьких), практично неможливо. Навіть у випадках побиття суд бере до уваги лише акти експертизи, що видані на запит правоохоронних органів.
Тому часто постраждалі не звертаються до суду по захист своїх прав, боючись, і не без підстав, не лише тяганини й недовіри з боку суду, а й прямої помсти.
Виникає справедливе питання: чому, незважаючи на законодавче та відомчо-нормативне закріплення обов’язковості дотримання працівниками правоохоронних органів прав затриманої особи, ці права досить часто відразу ж порушуються та до затриманої особи застосовуються різні методи впливу з метою отримання зізнання у вчиненому (або не вчиненому) злочині?
Це зумовлено декількома причинами:
1. Історичні корені цього явища, без сумніву, лежать у специфіці суспільного життя та правозастосування колишнього тоталітарного Радянського Союзу. Сьогодні правоохоронні органи, незважаючи на визначений державою курс на демократизацію суспільного життя, все ще виконують функцію захисту влади від злочинних посягань, а не захисту конкретної людини. Правове забезпечення захисту прав і свобод людини та громадянина в основному лише декларується.
2. Тривалий період, ще з часів Радянського Союзу, не дотримувалась презумпція невинуватості затриманої особи. Таке ставлення до підозрюваного випливало з каральної політики держави, з суті проголошення курсу на боротьбу зі злочинністю, коли ставилося завдання будь-якими засобами скоротити ріст злочинності, підвищити відсоток розкриття злочинів. Був установлений жорсткий контроль за показниками розкриття злочинності, що мимоволі підштовхнуло керівників правоохоронних органів до вимог від підлеглих працівників використовувати всі засоби для якнайшвидшого розкриття злочинів. При цьому розкриття злочину, як провідний показник діяльності органів досудового розслідування, пов’язується не стільки з судовим вироком, за яким особа визнається такою, що вчинила злочин, стільки з рішенням слідчого про притягнення особи як обвинуваченої.
3. Рівень підготовки працівників кримінальної міліції, органів дізнання та слідства залишається низьким, програми навчання є застарілими. Навантаження на одного слідчого в кілька разів перевищує науково-обґрунтовані норми. Будучи не в змозі грамотно провести розслідування, відчуваючи хронічне перевантаження (фізичне, психічне та часове), частина з них віддає перевагу спокусливим, незаконним методам отримання зізнань, які не вимагають високої кваліфікації та копіткої роботи.
4. Факти застосування тортур щодо затриманих осіб усе ще рідко стають гласними. Керівництво МВС України також неохоче повідомляє про реакцію на такі дії своїх співробітників.
5. Факти тортур в Україні стали можливими ще й тому, що уряд України тривалий час не проявляв відкритості в оприлюдненні періодичних доповідей України Комітету проти тортур Ради Європи та опублікуванні матеріалів інспектувань місць затримання та ув’язнення, здійсненими експертами Комітету проти тортур з часу вступу України до Ради Європи [16, с. 140-141].
Весельський В.К., Кузьмічов В.С., Мацишин В.С., Старушкевич А.В. зазначають, що основними видами порушень конституційних прав є:
1. Тиск чи погроза застосування насильства до затриманої або будь-якої іншої особи.
- Фабрикування доказів.
3. Пропонування затриманій особі укласти угоду, згідно з якою вона отримує свободу в обмін на певні показання або винагороду [20, с. 16].
На нашу думку, говорячи про порушення конституційних прав та свобод особи у кримінальному провадженні необхідно зазначати не лише про вищезазначені види, але й про реальне фізичне насильство, що проявляється у побитті працівниками міліції підозрюваного, обвинуваченого при отриманні від них певних показань, незаконне утримання в ІТУ чи СІЗО, відмова в наданні медичної допомоги тощо.
Також зазначимо, що певні процесуальні порушення допускаються не лише стосовно підозрюваних та обвинувачених, але й інших суб’єктів кримінального провадження, наприклад захисників. Так, відносно адвокатів штучно культивується атмосфера недоброзичливості. Їм спеціально створюються різні перешкоди для здійснення своїх професійних обов’язків. У приміщення міських і районних органів МВС, де знаходяться їх підзахисні, адвокати допускаються лише зі спеціального дозволу і з дотриманням різних формальностей. Доступ до своїх клієнтів адвокатам надається не відразу, як того вимагає закон, а значно пізніше. В ході розслідування актуальних і так званих «резонансних» справ застосовуються спроби компрометації адвокатів, спроби їх допиту як свідків, з метою усунення їх від захисту. Багато адвокатів в результаті цього залякані, що негативно позначається на якості захисту і на принциповості займаних позицій.
Звертають на себе увагу недбалість при розслідуванні кримінальних справ, порушення процесуальних норм, строків, однобічність і неповнота, особливо щодо перевірки пояснень та показань підозрюваного, обвинуваченого, правова малограмотність слідчих і дізнавачів. Простежується обвинувальна тенденція слідчих. У багатьох справах помітна відверта повільність у проведенні розслідування. Нагляд з боку прокуратури у більшості випадків слабкий або недостатньо енергійний. Контроль суду за проведенням окремих слідчих дій також недостатньо ефективний. Всі ці та багато інших обставин породжують явища, які не сприяють якісному правосуддю. Щороку велика кількість порушених кримінальних справ закривається за відсутністю події чи складу злочину або за недоведеністю участі обвинуваченого у злочині.
Так, упродовж 2007 року органами внутрішніх справ щодо 64 осіб справи закрито за реабілітуючими підставами, судами виправдано 70 осіб, з них 22 особи утримувались під вартою. При загальному зниженні злочинності з року в рік збільшується кількість справ, порушених за результатами перевірок матеріалів про відмову в порушенні кримінальних справ. У 2007 році прокурорами скасовано понад 16 тис. незаконних постанов органів внутрішніх справ про відмову в порушенні кримінальних справ з одночасним їх порушенням. З них до суду направлено понад 4 тис. справ. Закрито за п.п. 1 і 2 ст. 6 КПК України лише 187 справ [15].
Неякісність досудового слідства призводить до тривалого розгляду справ у судах, до «спущення на гальмах» багатьох справ, повернення їх на досудове розслідування. Як зазначає Джига М.В. практика виявляє, що найчастіше підставами направлення справ на додаткове розслідування і скасування вироку є порушення прав учасників процесу, необ’єктивне до них ставлення [21, с. 94]. 31 відсоток опитаних слідчих відповіли, що у роботі слідчого презумпція невинуватості має чисто формальне значення; 5 відсотків відповіли, що вони завжди прагнуть «розколоти» обвинуваченого (підозрюваного) і домогтися визнання ним своєї вини; 8 відсотків утруднилися відповісти на запитання – яке значення у їх роботі має презумпція невинуватості, і лише 6 відсотків вважають обвинуваченого невинуватим, поки не будуть зібрані докази, що виключають сумніви у його винуватості. А для того, щоб обвинувачений чи інший учасник процесу активно користувався своїми правами і відстоював їх, він повинен добре їх знати і усвідомлювати. І в цьому плані на слідчого покладено обов’язок роз’яснювати ці права. Адже їх реалізація залежить від обізнаності кожного суб’єкта про свої права. Так, основні права обвинуваченого роз’яснюються йому при пред’явленні обвинувачення (ст. 142 КПК), а про роз’яснення прав підозрюваному зазначається у протоколі затримання або постанові про застосування запобіжного заходу (ст. 431 КПК).
Зневіру людей у правосуддя, тобто у справедливість, викликають факти не розкриття злочинів. Хоча за 2007 рік відсоток розкриття злочинів зріс із 66,6% до 69,5%, станом на 01.01.2008 залишилося нерозкритими 133 221 злочин, тобто кожний третій, із них не розкрито майже 60 тисяч тяжких та особливо тяжких злочинів, а загалом у державі – близько двох мільйонів злочинів минулих років.
Допускається неналежне проведення оперативно-розшукових заходів щодо розшуку осіб. Число осіб, які розшукуються органами дізнання за вчинення злочинів складає 41 587.
Органами внутрішніх справ розглянуто 20 109 документів прокурорського реагування щодо усунення порушень закону під час проведення слідства і дізнання, що на 3,6% більше, ніж у 2006 році. За результатами їх розгляду до дисциплінарної відповідальності притягнуто 24 096 службових осіб, або більше на 4,1%. До суду прокурорами направлено кримінальні справи стосовно 330 працівників органів внутрішніх справ.
Залишається невирішеною проблема переповнення слідчих ізоляторів. Однією з основних причин такого стану є тяганина при судовому розгляді кримінальних справ стосовно заарештованих. За судами (до винесення вироку) рахується 13 157 осіб (71,4 % від загальної чисельності заарештованих у СІЗО), з них від дев’яти місяців до року – 813 осіб, від року до півтора – 690 осіб, а понад півтора року – 627. Такі факти поширені в Автономній Республіці Крим, Вінницькій, Донецькій, Київській, Одеській, Харківській та Хмельницькій областях [15].
Загалом рівень довіри до міліції впав за ці роки суттєво. Починаючи з 1997 р. серед співробітників ОВС постійно виділяються «групи ризику», тобто ряд співробітників, схильних до порушень дисципліни і законності. Населення не сприймає міліцію, її працівників як надійних помічників у складних життєвих ситуаціях.
Сьогодні розслідування вчиненого працівником міліції порушення проходить кілька стадій, під час яких штучно створено низку можливостей для того, щоб воно «загубилося», або набуло меншої значимості. Вчинений злочин далеко не завжди реєструється, тому що існує певна «корпоративна» підтримка. Так, збір матеріалів для рішення про порушення кримінальної справи чи службового розслідування може проводитися далеким від об’єктивності способом, що в підсумку призводить до винесення рішення про відсутність складу злочину в діях працівника міліції.
У випадку, якщо справа таки порушується, наступним ходом кадрового апарату може стати звільнення працівника ОВС декількома днями раніше дати вчинення злочину. Це створює парадоксальні ситуації при розгляді протоколів справи – працівник міліції проводить затримання, дізнання, замикає підозрюваного в себе в кабінеті на добу чи застосовує спецзасоби, у той же час кілька днів уже не працюючи в органах внутрішніх справ.
Надалі справа докладно розглядається на предмет наявності складу злочину в діях підозрюваного. Досить часто завдяки зусиллям самого підозрюваного і підтримці з боку колег складу злочину «не знаходять» [22, с. 53].
На жаль, прокуратура, що відповідає за розслідування заяв про застосування катування, не проводить розслідування, яке відповідало б хоча б мінімальним стандартам ефективності.
Перш за все це зумовлене непереборним конфліктом інтересів, який створюється подвійною функцією прокуратури під час кримінального розслідування. Комітет ООН проти катувань у своїх висновках 2007 року зауважив, що «розслідування скарг на катування і погане поводження не ініціюється вчасно і не проводиться об’єктивно й ефективно, зокрема, через проблеми, пов’язані з подвійною роллю Генеральної прокуратури, що відповідає за: 1) обвинувачення і 2) контроль за правильним проведенням розслідування. Комітет звертає увагу на конфлікт інтересів між цими двома сферами відповідальності, що приводить до того, що відсутній незалежний контроль у випадках, коли Генеральна прокуратура не ініціює розслідування».
Зазначимо, що сьогодні у законодавстві та опублікованій судовій практиці відсутні більш або менш опрацьовані критерії для перевірки добровільності зізнань, а також будь-які процедури для виключення недобровільних зізнань з процесу доказування. Суди дотримуються доволі примітивних тестів для визначення добровільності, зазвичай не беручи до уваги специфічні обставини, у яких обвинувачені примушуються, у тому числі за допомогою катувань, до зізнання у вчиненні злочину. Зазвичай перевірка добровільності зізнання у разі, коли підсудний заявляє, що воно отримано внаслідок застосування «незаконних методів слідства», зводиться до допиту працівників міліції, на яких вказує підсудний як на осіб, які застосували до нього катування. Після того, як зазначені працівники міліції заперечують саму можливість таких подій, суддя припиняє своє розслідування та робить висновок, що покази підсудного не знайшли свого підтвердження, тож були лише «намаганням ухилитися від відповідальності». Іноді суддя досліджує формальну правильність складеного протоколу, який містить зізнання, а також те, чи подавав обвинувачений формальні скарги на застосування катувань.
У виключних випадках, коли суд визнає, що у справі є вагомі докази застосування до підсудного «незаконних методів слідства», він доручає прокуророві здійснити перевірку відповідних заяв підсудного. У певних випадках це супроводжується спрямуванням кримінальної справи на додаткове розслідування. Зазвичай перевірку здійснює той же підрозділ прокуратури, який підтримує обвинувачення у суді, а крім того, – у випадку спрямування на додаткове розслідування, – розслідування заяви обвинуваченого про катування здійснюється тим самим слідчим, що здійснює розслідування кримінальної справи проти обвинуваченого. У переважній кількості випадків така перевірка закінчується відмовою у порушенні кримінальної справи.
Затримані не так часто висловлюють судді формальні скарги про застосоване до них жорстоке поводження також і тому, що, як правило, вони доставляються до суду тими ж особами, що, можливо, напередодні піддали їх такому поводженню. Ці особи залякують затриманих продовженням катувань у випадку подання будь-яких скарг. З огляду на те, що в законодавстві існує інститут продовження суддею затримання під вартою правоохоронного органу, затримані розуміють високу імовірність залишитися після судового засідання під контролем саме тих осіб, на яких подають скаргу [23, с. 42-43].
Все це свідчить, на нашу думку, про незадовільне дотримання статей 28 та 29 Конституції України і ст.5 Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини, що гарантують право на особисту недоторканність. Відповідно до рішення Європейського Суду від 22 вересня 1993 р. № 269, якщо встановлено, що будь-яка особа отримала тілесні ушкодження під час перебування під арештом в поліції, то поліція або держава зобов’язана довести, що такі ушкодження не були обумовлені діями поліції чи її недбалістю. Але законодавство України на жаль подібних положень не має [20, с. 13].
Загалом проблема порушень та обмежень прав людини має комплексний характер. Її вирішення можливе лише визнання її існування в Україні, зацікавленими та відкритими зусиллями всіх правоохоронних органів, громадянського суспільства, суду, засобів масової інформації, здійсненням постійного громадського контролю за діяльністю міліції та безумовним дотриманням міжнародних стандартів з прав людини та вітчизняного законодавства. Сьогодні поступово приходить розуміння того, що авторитет влади в галузі протидії злочинності залежить не стільки від показників розкриття злочинів, скільки від довіри до міліції як до захисника індивідуальних і суспільних інтересів, підпорядкування силових структур правовим нормам. Слід також відзначити, що в системі МВС України все таки відбувається певний прогрес, пов’язаний з дотримання та захистом прав людини. Його можна пов’язати з розвитком діяльності громадських рад при МВС та його обласних управліннях, розвитком діяльності мобільних груп, що здійснюють моніторинг порушень прав людини в місцях затримання, що належать МВС, а також створення окремого Управління з прав людини в системі МВС України.
Література
1. Тертишник В.М. Гарантії істини та захисту прав і свобод людини в кримінальному процесі: [монографія] / Тертишник В.М. – Д.: Юрид. акад. МВС України, Арт-Прес, 2002. – 432 с.
2. Протопопов А.Л. Основания уголовно-процессуального задержания / А.Л. Протопопов // Изв. вузов. Правоведение. – 2006. – № 4. – С. 135-143.
3. Кони А.Ф. Собрание сочинений. Т. 4 / Кони А.Ф. – М.: Юрид. лит., 1967. – 543 с.
4. Приватне життя і поліція (концептуальні підходи. Теорія та практика) / [відп. ред.: Ю.І. Римаренко]. – К.: КНТ, 2006. – 738 с.
5. Кальницкий В.В. Следственные действия: учеб. пособие / Кальницкий В.В. – 2-е изд., перераб. и доп. – Омск: Омск. высш. школа МВД России, 2003. – 175 с.
6. Рудинский Ф.М. Личность и социалистическая законность / Рудинский Ф.М. – Волгоград: Высш. следств. школа МВД СССР, 1976. – 159 с.
7. Мюллерсон Р.А. Права человека: идеи, нормы, реальность / Мюллерсон Р.А. – М.: Юрид. лит., 1991. – 160 с.
8. Патюлин В.А. Неприкосновенность личности как правовой институт. / В.А. Патюлин // Сов. государство и право. – 1973. – № 11. – С. 14-18.
9. Колодій А.М. Права людини і громадянина в Україні: навч. посіб. / А.М. Колодій, А.Ю. Олійник – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 336 с.
10. Смолярчук В.И. Гиганты и чародеи слова / Смолярчук В.И. – М.: Юрид. лит., 1984. – 364 с.
11. Тодыка О.Ю. Народовластие в условиях глобализации: [монография] / Тодыка О.Ю. – Харьков: Право, 2005. – 336 с.
12. Олійник А.Ю. Конституційно-правовий механізм забезпечення основних свобод людини і громадянина в Україні: [монографія] / Олійник А.Ю. – К.: Алерта, КНТ, Центр навчальної літератури, 2008. – 472 с.
13. Яворський В. Загальний огляд порушень прав і свобод за 2007 рік [Електронний ресурс] / Володимир Яворський // Режим доступу : http://www.helsinki.org.ua.
14. Україна третя скаржниця за права й свободи [Електронний ресурс] // Режим доступу : http://www.helsinki.org.ua.
15. Інформація «Про стан законності в державі у 2007 році (відповідно до ст. 2 Закону України «Про прокуратуру»)» [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.gpu.gov.ua/ua/vlada.html.
16. Запобігання тортурам в Україні: Виконання національних та міжнародних стандартів поводження з особами, що затримані та позбавлені волі: посіб. для працівників правоохоронних органів та спостерігачів за дотриманням прав людини. – К.: Сфера, 2003. – 240 с.
17. За 2008 рік зареєстровано 32 випадки катувань [Електронний ресурс] // Режим доступу :http://www.helsinki.org.ua.
18. Заключні зауваження та рекомендації конвенційних органів ООН щодо доповідей України в сфері дотримання прав людини: зб. док. / [під редакцією Н.І. Карпачової]. – К.: К.І.С., 2004. – 448 с.
19. Карпачова Н. Позбавлення волі – ще не покарання? [Електронний ресурс] / Н. Карпачова // День. – 2001. – 3 липня. – Режим доступу до газети: http://www.day.kiev.ua/ua.2001.114.
20. Особливості провадження допиту підозрюваного (обвинуваченого) з метою недопущення тортур та інших порушень прав людини: [посіб.] / В.К. Весельський, В.С. Кузьмічов, В.С. Мацишин, А.В. Старушкевич. – К.: НАВСУ, 2004. – 148 с.
21. Джига М.В. Забезпечення правового статусу обвинуваченого у процесі досудового розслідування: проблеми законності та доцільності: [монографія] / Джига М.В. – К.: Вид. ПАЛИВОДА А.В., 2005. – 168 с.
22. Протизаконне насильство в органах внутрішніх справ: Соціологічний та історико-правовий аналіз / за заг. ред. О.Н. Ярмиша; [передм. Ю.В. Луценка, Г.Й. Удовенка]. – Харків: Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, Харківська правозахисна група, 2005. – 212 с.
23. Бущенко А. Проти катувань. Аналіз відповідності українського законодавства та практики стандартам й рекомендаціям Європейського Комітету запобігання катуванням та жорстокому поводженню / А. Бущенко ; [Харківська правозахисна група; худож.-оформлювач Б.Є. Захаров] – Х.: Права людини, 2005. – 240 с.
У статті розглянуто проблеми обмеження та дотримання конституційних прав і свобод громадян у кримінальному провадженні. Названі причини порушення органами розслідування прав осіб, які мають та обстоюють у кримінальному провадженні власні інтереси. Автор розмежовує поняття обмеження та порушення конституційних прав і свобод.
Ключові слова: органи розслідування, права людини, обмеження конституційних прав і свобод громадян, порушення конституційних прав і свобод громадян.
В статье рассмотрены проблемы ограничения и соблюдения конституционных прав и свобод граждан в уголовном судопроизводстве. Названны причины нарушения органами расследования прав лиц, которые имеют и отстаивают в уголовном судопроизводстве собственные интересы. Автор разграничивает понятие ограничения и нарушения конституционных прав и свобод.
Ключевые слова: органы расследования, права человека, ограничения конституционных прав и свобод граждан, нарушения конституционных прав и свобод граждан.
In the article the problems of limitation and observance of constitutional rights and freedoms of citizens are considered in a criminal trial. Adopted reasons of violation of investigation of rights for persons which have and defend own interests in a criminal trial organs. An author differentiates the concept of limitation and violation of constitutional rights and freedoms.
Keywords: organs of investigation, human, limitation of constitutional rights and freedoms of citizens, violation of constitutional rights and freedoms of citizens right.