ІНФОРМАЦІЙНІ ПРАВА І СВОБОДИ: ПОНЯТІЙНО-КАТЕГОРІАЛЬНИЙ ПЛЮРАЛІЗМ

 

Собків Ярослав Мар’янович,

здобувач Національного університету

біоресурсів і природокористування України

 

Здійснено аналіз наукових позицій щодо визначення понять «права людини та громадянина», «право на інформацію», виокремлено основні структурні елементи права на інформацію відповідно до вітчизняного та міжнародного законодавства, окреслено співвідношення понять «право на інформацію» та «інформаційні права і свободи людини та громадянина».

Ключові слова: право на інформацію, права людини, інформація, інформаційні права і свободи людини та громадянина

 

Осуществлен анализ научных позиций относительно определения понятий «права человека и гражданина», «право на информацию», выделены основные структурные элементы права на информацию в соответствии с отечественным и международным законодательством, очерчено соотношение понятий «право на информацию» и «информационные права и свободы человека и гражданина».

Ключевые слова: право на информацию, права человека, информация, информационные права и свободы человека и гражданина

 

The scientific positions on the definition of «rights of man and citizen», «right to information», singled out the main structural elements of the right to information under domestic and international law outlines relations between the concepts of «right to information» and «information rights and freedoms and citizen».

Key words: right to information, human rights, information, information rights and freedoms of man and citizen

 

Формування і становлення інформаційного суспільства в Україні детермінувало науковий інтерес до інституту інформаційних прав і свобод людини та громадянина. Зауважимо, що загалом інститут прав і свобод людини та громадянина на кожному історичному етапі розвитку юридичної науки мав неабияку зацікавленість з боку дослідників, оскільки він визначає сутність і зміст правових зв’язків особи і держави.

Ретроспективний аналіз історичної спадщини дозволяє констатувати, що права і свободи людини та громадянина були основним гаслом і найбільшим здобутком будь-яких відомих революцій і воєн.

Недивно, що одним із перших загальновизнаних нормативно-правових актів в історії людства стала Декларація прав людини і громадянина 1789 року у Франції, яку можна вважати базисом Загальної декларації прав людини 1948 року.

Нині окремі аспекти прав і свобод закріплені у таких важливих міжнародних та регіональних нормативно-правових актах як: Загальна декларація прав людини (1948 р.), Міжнародна конвенція з прав людини (1966 р.), Європейська конвенція про захист прав людини й основних свобод (1950 р), Європейська соціальна хартія (1961 р.), Паризька хартія для нової Європи (1990 р.), Американська декларація прав і обов’язків людини (1948 р.), Американська конвенція з прав людини (1969 р.), Африканська хартія прав людини і народів (1981 р.) тощо.

Видання 1988 року Зборів Міжнародних документів з прав людини, що опубліковане Організацією Об’єднаних Націй, містить не менше 67 текстів міжнародних конвенцій, декларацій і інших документів.

Недаремно у Конституції України міститься чимало норм, безпосередньо пов’язаних з цією проблематикою, а саме закріплюється: «діяльність щодо утвердження та забезпечення прав і свобод людини визнано головним обов’язком держави», «права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави» [1].

Система прав та свобод людини і громадянина, що гарантується Конституцією України, розроблена з урахуванням зазначених вище міжнародно-правових актів.

Ю. Тодика стверджує, що «… для конституційно-правового регулювання основних прав і свобод людини і громадянина в Україні на сучасному етапі порівняно з минулим радянським етапом характерними є такі взаємопов’язані тенденції: 1) розширення каталогу прав і свобод, закріплених на рівні Основного Закону; 2) новелізація традиційних конституційних прав, свобод і обов’язків; 3) пріоритетність не соціально-економічних, як це було раніше, а громадянських і політичних прав і свобод; 4) орієнтація конституційно-правової регламентації правового статусу особи на міжнародні стандарти прав людини; 5) посилення гарантій основних громадянських і політичних прав і свобод і звуження гарантованості економічних, соціальних і культурних (духовних) прав; 6) звуження кола конституційних обов’язків; 7) посилення в цілому юридичних гарантій прав і свобод» [2, с. 213].

У контексті розширення каталогу основних прав і свобод людини і громадянина є поява інформаційних прав і свобод, що обумовлено прагненням побудувати в Україні демократичну, правову державу, а також інформаційне суспільство.

Водночас інформаційні права і свободи як новий малодосліджений правовий феномен не знайшли адекватного наукового дослідження в юридичній доктрині. У зв’язку з чим обрання теми цієї наукової статі має надзвичайно актуальне значення.

Метою даної статті є дослідження поняття та видів інформаційних прав і свобод людини та громадянина. Виходячи з розуміння загальної проблеми, автором поставлені такі завдання: 1) проаналізувати плюралізм наукових підходів щодо розуміння поняття «права і свободи людини та громадянина»; 2) визначити поняття «право на інформацію»; 3) надати визначення поняттю «інформаційних прав і свобод людини та громадянина», 4) окреслити співвідношення понять «право на інформацію» та ««інформаційні права і свободи людини та громадянина» тощо.

Науково-теоретичні дослідження у цій сфері представлені роботами вітчизняних та зарубіжних фахівців конституційного, інформаційного, адміністративного, міжнародного, кримінального тощо права, а саме: І. Арістової, О. Баранова, В. Баскакова, І. Бачило, В. Гавловського, В. Демиденка, М. Дімчогло, В. Залізняка, Л. Капінус, А. Колодія, В. Копєйчикова, В. Ліпкана, В. Логінова, Ю. Максименко, П. Матвієнко, А. Новицького, Н. Новицької, Ф. Рудінського, К. Татарнікової, Ю. Тодика, К. Череповського, О. Чуприни, М. Швеця, О. Шепети тощо.

Важливість та складність порушеної проблематики підтверджується плюралізмом наукових поглядів щодо визначення поняття «права і свободи людини та громадянина».

Так, на думку В. Погорілко, «під конституційними правами і свободами людини і громадянина прийнято розуміти гарантовану Конституцією та державою міру можливої поведінки або діяльності особи (колективу осіб) з метою задоволення своїх законних потреб та інтересів у політичній, економічній, соціальній, культурній (духовній) та інших сферах суспільного життя» [3, с. 145].

В. Кравченко відстоює позицію, згідно з якою права людини визначаються як її соціальна спроможність вільно діяти, самостійно обирати вид та міру своєї поведінки з метою задоволення різнобічних матеріальних та духовних потреб людини шляхом користування певними соціальними благами в межах, визначених законодавчими органами [4, с. 123]. Дещо схожу позицію підтримує і Ю. Тодика, який визначає права людини як міру можливої поведінки для особи [2, с. 120], а також зауважує, що «конституційні (основні) права і свободи людини і громадянина — це невід’ємні права і свободи, які належать особі від народження, є основою правового статусу, закріплені в конституції держави і мають найвищий юридичний захист. Відмінність між поняттями «право» і «свобода» значною мірою умовна, оскільки вони означають юридичне визнану можливість для особи вибирати вид і міру своєї поведінки. Але поняття «свобода» переважно розуміється як невтручання у внутрішній світ людини і громадянина (свобода совісті, світогляду, віросповідання, свобода думки, свобода літературної, художньої, наукової творчості). Розуміння поняття «право» більшою мірою пов’язане з тим, що для його реалізації необхідні позитивні дії з боку держави або правомочність людини на участь у діяльності окремих політичних і економічних структур (право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної чи моральної шкоди; гарантування кожному знати свої права і обов’язки; право на безпечне довкілля; право на освіту; право на охорону здоров’я тощо). Нерідко для розуміння терміна «право» застосовується термін «свобода» [2, с. 121 ].

В. Гулієв, Ф. Рудінський під правами людини розуміють найбільш суттєві можливості вільного розвитку людей, надані державою та суспільством, що виникли як результат розвитку суспільства, широкого розповсюдження революційних та гуманістичних ідей [5, с. 98].

В. Копєйчиков визначав права людини як вимоги, звернені до зобов’язаної особи або організації, які останніми мають бути обов’язково виконані [6, с. 42].

Російський дослідник М. Матузов під «правами людини розуміє продукт суспільного розвитку, що визрівають в надрах певної соціально-економічної структури. Їх першопричина – матеріальні умови життя суспільства» [7, с. 107].

І. Ростовщиков права людини визначає як матеріально зумовлені, юридично закріплені і гарантовані можливості людини створювати, набувати, володіти і користуватися відповідними соціальними благами [8, с. 16].

П. Рабінович зауважує, що права і свободи людини – це певні можливості людини, необхідні для її існування і конкретно-історичних умовах, об’єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства (економічним, духовним, соціальним) і закріплені у широко визнаних міжнародних нормативних документах [9, с. 5].

На думку О. Чуприни, під правами людини слід розуміти певні можливості людини, необхідні для її існування і розвитку в конкретних історичних умовах, детерміновані відповідним рівнем розвитку суспільства, що здебільшого закріплені в міжнародних нормативних документа [10, с. 107].

До того ж, як вірно зауважує дослідниця, «аналіз доктринальних позицій щодо розуміння поняття «права людини» дозволив дійти висновку, що дослідники репрезентуючи авторське бачення цього поняття насамперед вказують на такі характерні його риси як:

-  це певні можливості, що полягають в утриманні від певних дій чи навпаки  діяти певним чином;

-  ці можливості є необхідними для існування, розвитку чи іншого людини, тобто є найвагоміші потреби людини;

-  ці можливості є детермінованими відповідним рівнем розвитку суспільства та конкретної держави;

-  здебільшого є юридично закріпленими у відповідних міжнародних актах» [10, с. 107].

Водночас зауважимо, що основні права і свободи людини та громадянина належать їй від народження і не потребують «дозволу» з боку кого б там не було, у тому числі держави. До того ж, ці можливості не обмежені територією держави, є позатериторіальними і не залежать від національної належності людини, тобто є наднаціональними.

Щодо визначення поняття «інформаційні права і свободи», то це неможливо зробити без розгляду поняття «інформація».

Саме слово інформація походить від латинського слова informatio, що означає викладення, тлумачення, уявлення, повідомлення. Приблизно до 40-х рр. ХХ століття інформації ототожнювалась з поняттями «дані», «відомості», «повідомлення», «сукупність знань про навколишній світ». З кінця 40-х – початку 50-х рр. це поняття стало активно збагачуватися і розвиватися та поступово перетворилось у загальнонаукову категорію, що методологічно впливає на розвиток різноманітних наук, в тому числі й на право [11, с. 382].

У вітчизняному законодавстві легальна дефініція інформації знайшла своє відображення в чималій кількості нормативно-правових актів: Законі України «Про інформацію», Законі України «Про телекомунікації», Законі України «Про науково-технічну інформацію», Законі України «Про доступ до публічної інформації» тощо.

Якщо в першій редакції Закону України «Про інформацію» вона визначалась як «документовані або публічно оголошені відомостей про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі», то з прийняттям Закону України «Про доступ до публічної інформації» та внесення відповідних змін до першого Закону, інформація нині визначається як будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді [12].

Ще одна дефініція, яка знайшла своє законодавче закріплення в вітчизняному законодавстві, та є важливою для розкриття теми роботи – поняття «право на інформацію».

Так, згідно зі ст. 34 Конституції України право людини на інформацію – це закріплене право, яке дозволяє людині «вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію будь-яким способом, на свій вибір.

Обмеження цього права може бути здійснено законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної  конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя» [1].

Ця конституційна норма дублює норми основних міжнародних документів, що також надають інтерпретацію цього права. Зокрема у ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права визначено, що кожна людина має право вільно шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, та в будь-який спосіб за своїм вибором [13].

Деталізація змісту права на інформацію знайшла своє відображення у ряді норм Закону України «Про інформацію». Так, у ст. 5 цього нормативно-правового акту: «кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів. Реалізація права на інформацію не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб» [12].

Таким чином, структура права на інформацію, що визначена в Конституції України та Законі України «Про інформацію», є відмінною, оскільки крім збирання, зберігання, використання і поширення інформації, охоплює й її захист.

До того ж в конституційних нормах застосовано категорію не «одержання», а «збирання», що навіть на побутовому рівні зрозуміло є не синонімічними категоріями.

Слід зауважити, що на невідповідність норм Закону України «Про інформацію» конституційним нормам у цьому контексті зверталась увага науковців ще коли така неузгодженість була закріплена в першій редакції цього Закону.

Водночас нова редакція згаданого вище нормативно-правового акту знову ж таки дублює таку неузгодженість. Більше того у ст. 5 Закону України «Про інформацію» закріпила новий структурний елемент права на інформацію – «захист» інформації.

Тим паче вже у ст. 9 Закону України «Про інформацію» зазначається, що основними видами інформаційної діяльності є створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорона та захист інформації, отже з’являються ще декілька нових структурних елементів права на інформацію: «створення» та «охорона».

Якщо в попередній редакції цього Закону чітко визначались складові права на інформацію, як «одержання», «використання», «поширення», «зберігання», то нова редакція цього Закону не містить статті, де б чітко визначалось що означає кожен з цих елементів.

Зважаючи на вищевикладене, вважаємо за необхідне зазначити, що «право на інформацію» та «інформаційні права» поняття нетотожні.

Поняття «інформаційні права і свободи людини та громадянина» є поняттям більш широким, оскільки охоплює не лише можливість «вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію будь-яким способом, на свій вибір» або навіть «можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів», а це усі права і свободи людини  і громадянина, що мають інформаційний характер.

Таким чином, у концептуальному плані інформаційні права і свободи людини та громадянина становлять цілісний екзистенціальний феномен, який можна пізнати винятково крізь призму їх системних властивостей, що знаходить свій прояв у наявності прав і свобод інформаційного характеру у різних сферах життєдіяльності суспільства. Відтак доцільно говорити про інформаційні права і свободи людини та громадянина в екологічній сфері, економічній сфері, політичній сфері, управлінській сфері тощо, які корелятивно поєднані і в своїй інтегративній сукупності складають систему інформаційних прав і свобод. Адже поява інших сфер життєдіяльності суспільства не змінює сутності цього феномена. Нині будь-які суспільні відносини знаходять свій прояв через інформацію, інформаційну сферу. Можна стверджувати, що інформаційні права і свободи є в будь-якій сфері життєдіяльності суспільства.

Отже, інформаційні права і свободи людини та громадянина є самостійним видом прав і свобод, що потребує адекватної рефлексії в наукових розвідках.

 

Список використаної літератури:

 

  1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141.
  2. Конституційне право України : [Підручник] / За ред.. Ю.М. Тодики, В.С. Журавського. – К. : Видавничий дім «Ін Юре»,  2002. – 544 с.
  3. Конституційне право України : [підруч. для студ. юрид. спец. вищ. закл. Освіти] / В. Ф. Погорілко, О. Ф. Фрицький, О. В. Городецький [та ін.]; НАН України, Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка, Нац. акад. внутр. справ України. – 4-те вид. – К. : Наук. думка, 2003. – 732 с.
  4. Кравченко В. В. Конституційне право України : [навч. посіб.] – К. : Атіка, 2002. – 480 с.
  5. Гулиев В.Е., Рудинский Ф. М. Социалистическая демократия и личные права. – М. : Юрид. Лит., 1984. – 190 с.
  6. Копейчиков В. В. Права человека: мифы и реальность. – К. : Вища школа, 1987. – 87 с.
  7. Кучминский В.А. Личность, свобода, право. – Саратов : Изд-во Сарат. Ун-та, 1987. – 293 с.
  8. Ростовщиков И. В. Обеспечение прав и свобод личности в СССР. Вопр. теории. – Саратов: Изд-во Сарат. Ун-та, 1988. – 117 с.
  9. Рабінович П. М. Права людини та їх юридичне забезпечення : [навч. посіб.] – К., 1992. – 100 с.
  10. Чуприна О. В. Право на інформацію: сутність та зміст / О. В. Чуприна матеріали науково-практичної конференції „Правові та політичні проблеми сучасності” (м. Луцьк, 22 квітня 2012 р.). — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2012. — С. 44—47.
  11. Российская юридическая энциклопедия / Гл. ред. А.Я.Сухарев. – М. : Инфра-М, 1999. – 3301 с.
  12. Про інформацію : Закон України // Відомості Верховної Конституція України // Відомості Верховної Ради. — 1996. — № 30. — Ст. 141.
  13. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права // http://zakon3.rada.gov.ua