ДО ПИТАННЯ ПРО ЗАГАЛЬНИЙ ПРЕДМЕТ СКАРГИ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

Зарева Іван Іванович,

здобувач кафедри кримінального процесу

Київського національного університету внутрішніх справ

 

Розгляд інституту оскарження в кримінальному процесі неможливий без встановлення предмету скарги, що може бути виділений як загальний і конкретний.

До загального предмету скарги, насамперед, слід віднести конституційність закону. Закон України “Про Конституційний Суд України” (ст. 43) надає громадянам України, іноземцям, особам без громадянства та юридичним особам право оскарження конституційності закону шляхом конституційного звернення – письмового клопотання до Конституційного Суду України про необхідність офіційного тлумачення Конституції України та законів України з метою забезпечення реалізації чи захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина, а також прав юридичної особи. Ці положення містять правову основу для включення до предмету скарги конституційності закону, що застосований чи підлягає застосуванню у конкретній кримінальній справі.

Конституція України (ст. 55, п. 8 ст. 129) до предмету скарги відносить рішення, дії чи бездіяльність, зокрема й органів і посадових осіб, які ведуть кримінальний процес, а також рішення суду.

Водночас, КПК України (глава 22) обмежує предмет скарги діями слідчого і прокурора. Крім того, предмет скарги, що подається різними учасниками кримінального процесу – суб’єктами права оскарження, у КПК України також визначений неоднозначно. Так, підозрюваний, обвинувачений, захисник вправі подавати скарги на дії і рішення особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді та суду (статті 43, 43-1, 48 КПК України), а потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач (статті 49, 50, 51 КПК України) мають право подавати скарги на дії особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора та суду.

Така невідповідність закону стосовно загального предмета скарги може бути викликана тим, що подекуди два самостійних поняття – рішення і дії розглядаються як єдине ціле.

На наш погляд, таке поєднання цих двох понять є неправильним, оскільки навіть етимологія цих понять дозволяє стверджувати про їх самостійність. Дія – це прояв діяльності, здійснення чого-небудь, а рішення – це висновок з чого-небудь, результат дії, продуманий намір зробити що-небудь, вчинити певним чином.

Аналіз окремих норм КПК України також підстави зробити висновок про самостійність понять “дія” і “рішення”. Так, зокрема, у ч. 1 ст. 130 КПК України зазначено, що про рішення, прийняті слідчим або прокурором під час провадження досудового слідства у випадках, зазначених у кодексі, а також у випадках, коли це визнає за необхідне слідчий або прокурор, складається мотивована постанова. А згідно ст. 84 КПК України при провадженні слідчих дій під час досудового слідства і дізнання, в судових засіданнях суду першої інстанції та апеляційного суду ведуться протоколи.

Під час провадження у кримінальній справі здійснюються не тільки слідчі дії (допит, очна ставка, обшук та ін.), а й інші процесуальні дії (роз’яснення прав, ознайомлення з матеріалами справи та ін.).

Кожній процесуальній дії передує рішення про її проведення. У більшості випадків ці рішення набувають передбаченої законом процесуальної форми. Так, наприклад, рішенням про порушення кримінальної справи є відповідна постанова органу дізнання, слідчого, прокурора, судді (ч. 1 ст. 98 КПК України). Однак письмова форма передбачена законом не для усіх рішень. Наприклад, допит, очна ставка, пред’явлення для впізнання та деякі інші дії проводяться на підставі рішення відповідної посадової особи, яке не має встановленої законом форми, а тому не може бути окремо оскаржене і не входить до загального предмета скарги.

Вищевикладене свідчить про те, що рішення і дії – це самостійні поняття, змішування яких може призвести до обмеження права особи на оскарження, оскільки, якщо предмет скарги обмежити лише діями, то при буквальному тлумаченні такого положення, його можна зрозуміти як заборону оскарження рішень органу дізнання, слідчого, прокурора, судді.

У КПК України відсутня пряма вказівка на можливість оскарження бездіяльності посадових осіб, які ведуть кримінальний процес, хоча бездіяльність, як і діяльність, може обмежувати і порушувати права та законні інтереси особи в кримінальному судочинстві. Дотримання прав і законних інтересів учасників кримінального процесу у багатьох випадках передбачає вчинення органами і посадовими особами, які ведуть кримінальний процес, відповідних дій і прийняття відповідних рішень. Так, наприклад, право заявлення цивільного позову про відшкодування шкоди, завданої злочином, передбачає прийняття рішення про порушення кримінальної справи, про визнання особи потерпілим і здійснення процесуальної дії – роз’яснення права заявити цивільний позов.

Правовою основою для включення бездіяльності до загального предмету скарги у кримінальному процесі є Конституція України (ст. 55). Для бездіяльності, як складової предмета скарги, є характерним невиконання чи неналежне виконання органом дізнання, слідчим, прокурором, судом (суддею) передбачених законом обов’язків по здійсненню кримінального судочинства, внаслідок чого порушуються права та законні інтереси учасників процесу.

Отже, загальний предмет скарги в кримінальному процесі включає в себе дії (бездіяльність) та рішення органу дізнання, слідчого, прокурора, судді (суду), що здійснюються (допускається) та приймаються в кримінальному судочинстві, а також конституційність закону, що застосований чи підлягає застосуванню у конкретній кримінальній справі.