Деякі питання практики застосування адміністративними судами процесуальних норм на стадіях відкриття провадження в справі, підготовчого провадження та судового розгляду

Діордіца Ігор Володимирович,

Голова Інституту амдіністративного правосуддя та судової реформи  ГОСЛ,

кандидат юридичних наук.

Проаналізовано та досліджено практику застосування адміністративними судами процесуальних норм на стадіях відкриття провадження в справі, підготовчого провадження та судового розгляду, запропоновано відповідні напрями вдосконалення даної проблематики.

Ключові слова: адміністративний суд, відкриття провадження, судовий розгляд, ухвала суду.

Проанализирована и исследована практика применения административными судами процессуальных норм на стадиях открытия производства по делу, подготовительного производства и судебного разбирательства, предложены соответствующие направления совершенствования данной проблематике.

Ключевые слова: административный суд, открыте производства по делу, судебное разбирательство, определение суда.

Analyzed and studied the practice of administrative courts the procedural rules for the opening stages of the proceedings, the preparatory proceedings and litigation, asked the directions to improve this issue.

Key words: administrative court, opening stages of the proceedings, litigation, court ruling.

 

Актуальність теми дослідження є беззаперечною, оскільки на ефективність захисту порушених або оскаржуваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб у порядку адміністративного судочинства визначальний вплив має фактор дотримання процесуального законодавства на будь-якій стадії адміністративного провадження.

Метою статті є сприяння у формуванні єдиного підходу до однакового застосування процесуального законодавства на стадіях відкриття провадження в справі, підготовчого провадження та судового розгляду, виявлення проблемних питань, найбільш характерних порушень в даній сфері, підготовка пропозицій щодо їх усунення.

Проаналізувавши близько 100 адміністративних справ щодо застосування судами процесуальних норм на окреслених стадіях маємо можливість стверджувати  про існування наступної проблематики предмету дослідження:

1. Визначення юрисдикції окремих категорій справ.

2. Визначення строків звернення до суду та наслідків їх пропуску.

3. Не повною мірою встановлюються всі фактичні обставини справи, що мають значення для її правильного вирішення.

3.1 Необґрунтоване прийняття рішення щодо повернення позовної заяви у зв’язку з неусуненням недоліків позовної заяви (пункт 1 частини 3 статті 108 КАС України).

3.2 Необґрунтоване прийняття рішення щодо залишення позовної заяви без руху відповідно до статті 108 КАС України.

3.3 Неправильне застосування адміністративними судами статті 128 (наслідки неприбуття в судове засідання особи, яка бере участь у справі) та статті 155 (залишення позовної заяви без розгляду) КАС України.

 

1. Визначення юрисдикції окремих категорій справ.

Прикладом помилкового визначення судом першої інстанції юрисдикції справи може слугувати справа № 2-а-2070/11/2208 за позовом ОСОБИ_1 до відділу ДВС ГУЮ у Хмельницькій області про зобов’язання вчинити дії,  в якій суд першої інстанції, відмовивши у відкритті провадження на підставі пункту 1 частини 1 статті 109 КАС України, зазначив, що позовну заяву не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства [1].

Скасовуючи рішення суду першої інстанцій та повертаючи справу до суду першої інстанції для продовження розгляду, апеляційний суд зазначив таке [2].

Головною ознакою публічно-правових спорів є участь у них хоча б однією із сторін суб’єкта владних повноважень. Необхідною ознакою суб’єкта владних повноважень є здійснення цим суб’єктом владних управлінських функцій та повноважень, при цьому ці функції та повноваження повинні здійснюватись суб’єктом  саме  у  тих  правовідносинах,  у  яких  виник  спір.

За змістом позовної заяви вбачається, що позивач оскаржує дії органу державної виконавчої служби.

Статтею 181 КАС України встановлено, що  учасники    виконавчого   провадження   (крім   державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають  право  звернутися  до  адміністративного  суду  із позовною заявою,  якщо  вважають,  що  рішенням,  дією  або   бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права,  свободи чи  інтереси,  а  також  якщо законом  не  встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.

Частиною четвертою статті 82 Закону України “Про виконавче провадження” встановлено, що рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами до суду, який видав виконавчий документ, а іншими учасниками виконавчого провадження та особами, які залучаються до проведення виконавчих дій, – до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

Отже, критеріями визначення юрисдикції судів щодо вирішення справ з приводу оскарження рішень дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення є юрисдикційна належність суду, який видав виконавчий документ, та статус позивача як сторони у виконавчому провадженні.

Таким чином, позовна вимога позивача про зобов’язання органу виконавчої служби вчинити дії підлягає розгляду в порядку адміністративного провадження.

 

2. Визначення строків звернення до суду та наслідків їх пропуску.

У результаті дослідження практики застосування адміністративними судами положень КАС України також встановлено, що виникають складнощі під час визначення строків звернення до суду та наслідків їх пропуску.

Відповідно до частини першої статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого зазначеним Кодексом або іншими законами.

За правилом частини першої статті 100 КАС України пропущення строку звернення до адміністративного суду є підставою залишення позову без розгляду, якщо суд на підставі позовної заяви та доданих до неї матеріалів не знайде підстав для визнання пропуску строку звернення до  адміністративного суду поважними, про що постановляється ухвала.

Як приклад, можна навести справу № 2а-640/11/2406 за позовом ОСОБИ_1  до Кіцманської міської ради Чернівецької області про визнання незаконним та скасування рішення Кіцманської міської ради, в якій суд першої інстанції, залишаючи позовну заяву без розгляду, зазначив, що ОСОБА_1 пропустив строк для звернення до суду, встановлений частиною 2 статті 99 КАС України, оскільки оскаржуване позивачем рішення Кіцманської міської ради №88/4 прийняте 30.04.2010 року, тоді як позов подано 14.02.2011 року [3].

Скасовуючи рішення суду першої інстанцій та повертаючи справу до суду першої інстанції для продовження розгляду, апеляційний суд зазначив таке [4].

Для  звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Правовий припис “в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого законом” означає, що позов має подаватися лише в тих межах часу, які встановлені законом. Крім того, можливість захисту прав та інтересів залежить від дотримання строків, встановлених на цей випадок законом.

Встановлення процесуальних строків законом та судом передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними певних процесуальних дій, передбачених КАС України, та  не зловживання ними.

Колегією суддів встановлено, що про існування рішення Кіцманської міської ради від 30.04.2010 року №88/4 позивачу стало відомо під час розгляду цивільної справи №2-1093/10 за позовом Кіцманської міської ради до ОСОБИ_1  про визнання частково недійсним державного акту та за зустрічним позовом ОСОБИ_1  до Кіцманської міської ради про визнання протиправним рішення ХХVI сесії Кіцманської міської ради від 30.04.2010 року №88/4. Рішення у вказаній справі Кіцманським районним судом прийнято 14.09.2010 року.

Відтак, враховуючи те, що відповідачем ані в суді першої інстанції, ані в суді апеляційної інстанції не було надано доказів на підтвердження того, коли ОСОБА_1 дізнався про оскаржуване рішення відповідача від 30.04.2010 року №88/4, колегія суддів вважає за необхідне рахувати шестимісячний строк звернення позивача до суду з даним позовом від дня прийняття Кіцманським районним судом рішення від 14.09.2010 року в цивільній справи.

Враховуючи наведене вище, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції помилково застосував до позивача наслідки, передбачені ст. 100 КАС України, оскільки, як вбачається з матеріалів справи, процесуальний строк звернення до суду з адміністративним позовом, встановлений ч. 2 ст. 99 КАС України в редакції, яка була чинна на момент прийняття судом оскаржуваного рішення, позивачем пропущений не був. 

 

В іншій справі № 2-а-265/11/2414 за позовом ОСОБИ_1 до Чернівецького прикордонного загону (в/ч 2195) про стягнення грошової компенсації взамін продовольчого пайка суд першої інстанції, відмовляючи позивачу у поновленні процесуального строку для звернення до суду з адміністративним позовом та залишаючи адміністративний позов без розгляду, виходив з того, що позивач   звернувся  до  суду  з  позовом   більше  ніж  через  рік  після  того,  як  отримав  офіційну  відмову  в  проведенні  виплат,  та  не  повідомив  поважних  причин  пропуску  строку  звернення  з  адміністративним  позовом [5].

Скасовуючи рішення суду першої інстанцій та повертаючи справу до суду першої інстанції для продовження розгляду, апеляційний суд зазначив наступне [6].

При вирішенні питання стосовно дотримання позивачем процесуального строку звернення до суду, суд першої інстанції повинен був встановити причини пропущення такого строку, визначити ступінь їх поважності.

Суд першої інстанції, всупереч вимогам частини 4 статті 11 КАС України, яка зобов’язує суд вживати передбачені законом заходи, необхідні для з’ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи, не звернув увагу та не дав жодної оцінки наступним обставинам.

Позивач  звернувся    до  суду   за  захистом  своїх  прав,  свобод  та  інтересів  в  межах  встановленого частиною 2 статті 99 КАС України (в редакції, чинній на час, коли  позивач  дізнався  про   порушення  своїх  прав   свобод  та  інтересів, 22 січня  2010  року) річного строку для звернення до адміністративного суду.

Водночас, частиною  2    статті  99 КАС  України ( в  редакції  чинній  на  момент  звернення  до  Шевченківського  районного   суду м. Чернівці)   передбачено,  що   для  звернення  до  адміністративного  суду  за  захистом  прав,  свобод  та  інтересів  особи  встановлюється    шестимісячний   строк,  який,  якщо  не  встановлено  інше,  обчислюється  з  дня  коли  особа  дізналася  або  повинна була дізнатися  про  порушення  своїх  прав,  свобод  чи  інтересів.

Судом  першої  інстанції  не  враховано  те,  що  зміна  законодавства (скорочення  строків  звернення   до  адміністративного  суду)  відноситься  до  об’єктивних  обставин (не  залежних  від  волі  суб’єкта  звернення),  які  зумовили  пропущення  строку    звернення  до адміністративного суду.

Враховуючи наведене вище, колегія суддів встановила відсутність дослідження судом першої інстанції поважності причин пропущення позивачем строку звернення до суду з даним позовом,  а тому,  у суду першої інстанції були відсутні правові підстави для залишення позовної заяви позивача без розгляду з підстав пропущення строку звернення з позовом до суду.

 

3. Не повною мірою встановлюються всі фактичні обставини справи, що мають значення для її правильного вирішення.

3.1 Необґрунтоване прийняття рішення щодо повернення позовної заяви у зв’язку з неусуненням недоліків позовної заяви (пункт 1 частини 3 статті 108 КАС України).

Відповідно до пункту 1 частини 3 статті 108 КАС України позовна заява повертається позивачеві, якщо він не усунув недоліки позовної заяви, яку залишено без руху.

Відповідно до частини 2 статті 106 КАС України, на підтвердження обставин, якими обґрунтовуються позовні вимоги, позивач надає докази, а в разі неможливості – зазначає докази, які не може самостійно надати, із зазначенням причин неможливості подання таких доказів.

Проте, відповідно до частини 1 статті 138 КАС України, предметом доказування є обставини, якими  обґрунтовуються позовні  вимоги  чи  заперечення  або  які мають інше значення для вирішення справи (причини пропущення строку для звернення до  суду тощо)  та які належить встановити при ухваленні судового рішення у справі.

Відповідно до ч. 2 зазначеної статті для встановлення обставин,  зазначених  у  частині  першій цієї  статті,  у судовому засіданні заслуховуються пояснення осіб, які беруть  участь  у  справі,  показання  свідків,  досліджуються письмові  та  речові  докази,  у  тому  числі  носії інформації із  записаною на них інформацією, висновки експертів.

Дослідження наданих доказів, для встановлення обставин, від з’ясування та оцінки яких залежить винесення рішення у справі є стадією процесу доказування, яка полягає в безпосередньому сприйнятті, вивченні судом інформації про факти, що містяться у передбачених законом джерелах доказів. Дослідження доказів здійснюються під час судового розгляду справи, після відкриття провадження у справі.

Прикладом може слугувати справа № 2/2220/150/2012 за позовом управління праці та соціального захисту населення виконкому Шепетівської міської ради до ОСОБИ_1 про стягнення незаконно виплачених коштів та припинення виплати державної допомоги одинокій матері, в якій місцевим судом за результатами розгляду прийнято рішення про повернення позовної заяви позивачу у зв’язку з неусуненням недоліків позовної заяви, залишеної без руху на підставі частини 3 статті 108 КАС України [7]. Рішення суду першої інстанції обґрунтовано тим, що позивачем на виконання ухвали про залишення без руху позовної заяви надано докази, які суд не вважає належними та допустимими.

Скасовуючи ухвалу місцевого суду про повернення позовної заяви, апеляційний суд зазначив, що, оскільки  провадження у справі не було відкрито, то суд першої інстанції передчасно надав оцінку доказам, наданим позивачем на обґрунтування позовних вимог [8].

Окрім того, колегія суддів зазначила, що ненадання доказів, не є недоліком, що перешкоджає суду вирішити питання про відкриття провадження у справі, оскільки згідно з чинним законодавством надання доказів дозволяється на всіх стадіях адміністративного процесу до ухвалення рішення судом. При цьому висновки суду першої інстанції не відповідають дійсним обставинам справи про наявність підстав для повернення позовної заяви, наявні порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення питання.

 

В іншій справі № 2а/0270/189/11 за позовом першого заступника прокурора Вінницької області до Жмеринської міської ради про скасування рішення суд першої інстанції,повертаючи позовну заяву на підставі пункту 1 частини 3 статті 108 КАС, дійшов висновку, що позивачем не виконані вимоги ухвали суду про залишення позовної заяви без руху, а  саме: прокурором  не  надано  доказів   сплати  судового  збору та не  виконано  вимоги щодо  надання  доказів надіслання  відповідачу копії  позовної  заяви  та  доданих  до  неї  документів [9].

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд зазначив, що відповідно до пункту 30 частини 1 статті 4 Декрету КМУ від 30 квітня 1993 року № 43-93 (в  редакції  станом  на  лютий  2011 року)  від сплати державного мита звільняються Генеральна прокуратура України та її органи – за позовами, з якими вони звертаються до суду або господарського суду в інтересах громадян і держави [10].

Встановлено, що в даному випадку перший  заступник   прокурора Вінницької  області, звертаючись до суду із позовною заявою про скасування рішення Жмеринської  міської  ради   № 908 від 23.09.2010 року, діяв з метою захисту інтересів держави, оскільки  вважав, що  оскаржуване  рішення  прийнято  всупереч вимогам  земельного  законодавства, що  може  завдати  шкоди правам  і  свободам громадян,  інтересам  суспільства. Таким чином, прокурор здійснює функції представництва, які на нього покладені відповідно до статті 121 Конституції України, статті 36-1 Закону України “Про прокуратуру” та в межах повноважень, наданих вказаними нормами Конституції України, Законом України “Про прокуратуру”, а також статтею 60 КАС України, і аж ніяк не у власних інтересах, як про це зазначає у своїй ухвалі суд першої інстанції.

Суд  першої  інстанції  також  помилково вважав, що наданий  позивачем  фіскальний  чек   не може  вважатись  доказом   надіслання  відповідачу    копії  позовної  заяви  та  доданих  до  неї  документів з  огляду  на  таке.

Розрахунковий документ встановленої форми, що підтверджує надання послуг поштового зв’язку (касовий чек, поштова квитанція тощо), може вважатися належним доказом надсилання іншій стороні (сторонам) в справі копії позовної заяви, натомість, відсутність опису вкладення до листа не тягне за собою наслідків у виді повернення позовної заяви, оскільки Правилами надання послуг поштового зв’язку, затвердженими постановою Кабінету міністрів України від 05.03.2009 року № 270, не передбачено обов’язкового оформлення відправником такого опису (за винятком випадків, зазначених у пункті 60 цих Правил).

Згідно з пунктом 19 Правил внутрішні поштові відправлення з оголошеною цінністю можуть прийматися для пересилання з описом вкладення та/або з післяплатою.

Таким чином, оскільки внутрішні поштові відправлення приймаються для пересилання з описом вкладення лише за бажанням відправника, а норми КАС України не містять прямої вказівки щодо того, якими саме засобами доказування суб’єкт владних повноважень повинен підтвердити факт направлення копії позовної заяви та доданих до неї матеріалів відповідачу, то у суду немає правових підстав для визнання фіскального чеку наданого  позивачем  неналежним доказом цієї обставини.

Отже, судом першої інстанції помилково застосовано статтю 108 КАС України.

3.2 Необґрунтоване прийняття рішення щодо залишення позовної заяви без руху відповідно до статті 108 КАС України.

Так, ухвалою апеляційного суду скасовано ухвалу суду першої інстанції  про залишення позовної заяви без руху у справі № 2-а-1097/11/0206 за позовом ОСОБИ_1 до УПФУ в Замостянському районі м. Вінниці про перерахунок пенсії [11].

Суд першої інстанції прийшов до висновку про залишення адміністративного позову без руху у зв’язку з його невідповідністю вимогам ст. 106 КАС України, а саме: прохальна частина позову викладена не чітко, оскільки період, за який просить позивач нарахувати та виплатити недоплачену щомісячну державну соціальну 30% надбавку, як дитині війни, передбаченої ст. 6 Закону України “Про соціальний захист дітей війни”, не містить конкретних дат [12].

Скасовуючи рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції зазначив, що відповідно до ч. 1 ст. 6 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Частинами 1, 2 ст. 2 КАС України передбачено, що завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 106 КАС України у позовній заяві зазначаються зміст позовних вимог згідно з частинами четвертою і п’ятою статті 105 цього Кодексу і виклад обставин,  якими позивач обґрунтовує свої вимоги, а в разі подання позову до декількох відповідачів, – зміст позовних вимог щодо кожного з відповідачів.

Відповідно до ст. 105 КАС України зміст адміністративного позову – це адресоване адміністративному суду прохання позивача процесуально-правового характеру задовольнити його вимогу до відповідача. Частина третя і четверта даної статті визначають формулювання позовних вимог, що можуть становити зміст адміністративного позову. За суттю, це бажаний для позивача спосіб захисту адміністративним судом прав, свобод чи інтересів, які він вважає порушеними.

Так, ОСОБОЮ_1 в прохальній частині позовної заяви ставиться питання про захист його порушених прав, свобод та інтересів починаючи з 01 січня 2006 року та в подальшому, тобто позивачем самостійно визначено період, який на його думку, підлягає захисту в судовому порядку.

За таких обставин, суд першої інстанції, залишаючи позовну заяву без руху, неправомірно зобов’язав ОСОБУ_1  вказати конкретні дати, обмеживши право позивача самостійно визначати період за який, на його думку, порушене право підлягає захисту.

3.3 Неправильне застосування адміністративними судами статті 128 (наслідки неприбуття в судове засідання особи, яка бере участь у справі) та статті 155 (залишення позовної заяви без розгляду) КАС України.

Зі змісту статей 128, 155 КАС України випливає, що необхідною умовою для залишення позовної заяви без розгляду є повторність неприбуття позивача, належним чином повідомленого про дату, час та місце судового розгляду, без поважних причин або без повідомлення ним про причини неприбуття та без його заяви про розгляд справи за його відсутності.

Повторною є друга поспіль неявка позивача, за умови, що він обидва рази був належним чином повідомлений про час і місце розгляду справи. Таким чином, у наведеному випадку судами першої інстанції неправильно тлумачаться та застосовуються норми статей 128 та 155 КАС України.

Так, чинне законодавство містить норми, які регламентують порядок надіслання та повідомлення учасників судового процесу про дату, час та місце розгляду справи.

Відповідно до частини 3 статті 33 КАС України судовий виклик або судове повідомлення осіб, які беруть участь у справі, свідків, експертів, спеціалістів, перекладачів здійснюється рекомендованою кореспонденцією (листом, телеграмою), кур’єром із зворотною розпискою за адресами, вказаними цими особами, або шляхом надсилання тексту повістки, складеного відповідно до статті 34 цього Кодексу факсимільним повідомленням (факсом, телефаксом), електронною поштою, телефонограмою, опублікування у друкованому засобі масової інформації. Також, відповідно до п. 1 Правил надання послуг поштового зв’язку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 270 від 05.03.2009 року (надалі Правила № 270), рекомендоване поштове відправлення це реєстрований лист, поштова картка, бандероль, секограма, дрібний пакет, мішок «M», які приймаються для пересилання без оцінки відправником вартості його вкладення.

Згідно з п. 17 Правил № 270, рекомендовані поштові картки, листи та бандеролі з позначкою «Вручити особисто», рекомендовані листи з позначкою «Судова повістка» приймаються для пересилання лише з рекомендованим повідомленням про їх вручення.

Окрім того, пункти 99, 106 Правил № 270 встановлюють особливості доставки, вручення, а також повернення повідомлення про вручення поштового відправлення внутрішнього рекомендованого листа з позначкою «Судова повістка» за зворотною адресою. Таким чином, матеріали адміністративної справи повинні містити докази вручення позивачеві або його представнику повідомлення про дату, час та місце проведення судового засідання.

Список використаних джерел

1. Ухвала Кам’янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 18.03.2011, справа №  2-а-2070/11/220 // Архів Кам’янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області за 2011 рік

2. Ухвала Вінницького апеляційного адміністративного суду від 2 жовтня 2012 року, справа №  2-а-2070/11/2208 [Електронний ресурс] / Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/28472529.

3. Ухвала Кіцманського районного суду Чернівецької області від 21 квітня 2011 року, справа № 2а-640/11/2406 // Архів Кіцманського районного суду Чернівецької області за 2011 рік.

4. Ухвала Вінницького апеляційного адміністративного суду від 8 лютого 2012 року, справа № 2а-640/11/2406 [Електронний ресурс] / Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/21739449.

5. Ухвала Шевченківського районного суду міста Чернівці від 16 лютого 2011 року, справа № 2-а-265/11/2414 // Архів Шевченківського районного суду міста Чернівці за 2011 рік.

6. Ухвала Вінницького апеляційного адміністративного суду від 28 лютого 2012 року, справа № 2-а-265/11/2414 [Електронний ресурс] / Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/22156186.

7. Ухвала Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 03 серпня 2012 року, справа №  2/2220/150/2012 // Архів Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області за 2012 рік.

8. Ухвала Вінницького апеляційного адміністративного суду від 26 вересня 2012 року, справа №  2/2220/150/2012 [Електронний ресурс] / Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/26220847.

9. Ухвала Вінницького окружного адміністративного суду від 21 січня 2011 року, справа № 2а/0270/189/11 архів Вінницького окружного адміністративного суду за 2011 рік.

10. Ухвала Вінницького апеляційного адміністративного суду від 9 жовтня 2012 року, справа № 2а/0270/189/11 [Електронний ресурс] / Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/26389540.

11. Ухвала Вінницького апеляційного адміністративного суду від 18 квітня 2012 року справа №  2-а-1097/11/0206 [Електронний ресурс] / Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/23650875.

12. Постанова Замостянського районного суду міста Вінниці від 28 лютого 2011 року, справа №  2-а-1097/11/0206 // Архів Замостянського районного суду міста Вінниці за 2011 рік.