Линник Григорій Миколайович,
здобувач кафедри адміністративного та фінансового права
Національного університету біоресурсів і природокористування України
Правова політика української держави щодо удосконалення регулювання суспільних відносин у сфері інформаційної безпеки здійснюється паралельно в двох діаметрально протилежних напрямах: з одного боку вона спрямована на систематизацію інформаційного законодавства, а з іншого — на прийняття пакету нормативно-правових актів в цій сфері.
Можливо це пов’язано з тим, що систематизація інформаційного законодавства має довготривалий характер, а проблема забезпечення інформаційної безпеки України потребує якомога оперативнішого реагування, внаслідок чого на даному етапі доцільним стало прийняття Доктрини інформаційної безпеки України, який закладає живлюче підґрунтя для прийняття Інформаційного кодексу України.
Отже, враховуючи основні напрями удосконалення інформаційного законодавства, вважаємо за необхідне виділити деякі напрями удосконалення адміністративно-правового регулювання інформаційної безпеки України.
1. Удосконалення адміністративно-деліктного законодавства у сфері інформаційної безпеки України:
- виокремлення в межах КУпАП окремого розділу, об’єктом адміністративних правопорушень яких є інформаційна безпека людини (громадянина), суспільства та держави. В чинному КУпАП адміністративні правопорушення інформаційного характеру хаотично містяться в главах 6, 10, 12, 15 тощо;
- посилення адміністративної відповідальності за правопорушення інформаційного характеру, оскільки на сьогодні здебільшого передбачені такі види адміністративних стягнень як штраф від одного до п’ятсот неоподаткованих мінімумів доходів громадян та конфіскація засобів вчинення правопорушення чи продукції отриманої внаслідок порушення вітчизняних норм права, а також у поодиноких випадках виправні роботи, попередження та відшкодування збитків;
- доповнення КУпАП статтею, яка передбачає відповідальність за курси нейролінгвістичного програмування (НЛП), що завдають шкоду психіці людини (громадянина), а також нормою, що закріплює відповідальність за порушення правил збирання, розголошення та використання комерційної таємниці;
- конкретизація ст. 1866 «Порушення законодавства про друковані засоби масової інформації», 2122 «Порушення законодавства про державну таємницю», 2123 «Порушення права на інформацію» тощо, оскільки перелік інформації, що не можна відносити до державної таємниці абсолютно не відповідає нормам Закону України «Про інформацію», в якому також закріплено перелік відомостей, що не можуть бути віднесені до конфіденційної інформації (наприклад, у п. 4 ст. 8 цього Закону зазначається тільки про «факти порушень прав і свобод людини і громадянина», що не відповідає нормам Закону України «Про інформацію», оскільки закріплюється, що не лише факти порушень прав і свобод людини і громадянина, а й загалом інформація стосовно стану справ із правами та свободами людини і громадянина, отже, ця колізія значно звужує право людини (громадянина) на інформацію, що потребує її усунення);
- узгодження статті ст. 212-3 «Неправомірна відмова в наданні інформації, несвоєчасне або неповне надання інформації, надання інформації, що не відповідає дійсності» КУпАП з нормами Закону України «Про інформації», де зазначається про відповідальність за необґрунтовану відмову в наданні інформації;
- усунення конкуренції статей Кримінального Кодексу України та Кодексу України про адміністративні правопорушення (ст. 163 КК «Порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв’язку або через комп’ютер» – ст. 2126 «Здійснення незаконного доступу до інформації в інформаційних (автоматизованих) системах, незаконне виготовлення чи розповсюдження копій баз даних інформаційних (автоматизованих) систем», ст. 176 «Порушення авторського права і суміжних прав» – ст. 51-2 КУпАП «Порушення прав на об’єкт права інтелектуальної власності» тощо).
Вищезазначена колізія норм права Особливої частини чинного Кримінального Кодексу України та Кодексу України про адміністративні правопорушення, «передбачає можливість правозастосовувача вирішувати питання про віднесення того чи іншого протиправного діяння чи до адміністративних проступків чи до злочинів, що, у принципі, є неприпустимим і це суперечить положенням п. 22 ч. 1 ст. 92 Конституції України».
2. Забезпечити громадський (суспільний) контроль за діяльністю органів державної влади шляхом більш якісного та повного висвітлення їх діяльності в ЗМІ, а також надати можливість безкоштовного доступу громадян до інформації та отримання правової допомоги в роз’ясненні змісту конкретних норм права.
3. Створити спеціалізовану службу, основним завданням якої б стало забезпечення координації дій всіх державних та недержавних інституцій у сфері забезпечення інформаційної безпеки України.
Дослідження завдань вищезазначеного органу дозволяє дійти висновку, що він забезпечує співробітництво виключно органів виконавчої влади у сфері інформаційної безпеки України. Разом із тим, потрібна така інституція, яка б змогла забезпечити координацію не тільки представників державного апарату, але і недержавних суб’єктів забезпечення інформаційної складової національної безпеки.
Крім того, потребує уточнення не тільки коло суб’єктів, що забезпечують інформаційну безпеку України, але й їх завдання, функції, повноваження в цій сфері.
Необхідно відмітити, що навіть стислий аналіз вітчизняних та зарубіжних нормативно-правових актів дозволяє висновувати про актуалізацію шляхів удосконалення інформаційної безпеки та впорядкування інформаційних відносин в усіх сферах життєдіяльності суспільства та функціонування державних і недержавних інституцій. Саме тому, одним із шляхів підвищення ефективності інформаційної безпеки України, на нашу думку, є більш жорсткий контроль посадових осіб, які відповідальні за виконання доручених їм завдань.
Зрозуміло, що лише системне, комплексне та цілеспрямоване виконання покладених заходів усіма суб’єктами, на наше тверде переконання, сприятиме підвищенню ефективності реалізації державної політики в сфері інформаційної безпеки України.